П’ЯТА СЕКЦІЯ МІХНО ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 32514/12) Падіння військового літака під час авіашоу на аеродромі Скнилів 27 липня 2002 року та загибелі Сергія та Тетяни Міхно

Євросуд не вбачає жодної, а ні найменшої расової чи національної дискримінації в тому, що сума відшкодування за смерті українців була лише однією десятою від суми відшкодування, яку держава сплатила кожному з 51 громадян Ізраїлю та 15 громадян Росії та 12 членів екіпажу, що загинули в катастрофі ТУ-154M 4 жовтня 2001 року рейс Тель-Авів - Новосибірськ  біля Криму над Чорним морем. п.п. 191, 192, 193


П’ЯТА СЕКЦІЯ
МІХНО ПРОТИ УКРАЇНИ
(Заява № 32514/12)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
1 вересня 2016
ОСТАТОЧНЕ
30/01/2017
Це рішення набуло статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Міхно проти України,
Європейський Суд з прав людини (П’ята секція), розглядаючи справу Палатою у складі:
Angelika Nußberger, головуючий,
Ganna Yudkivska,
Khanlar Hajiyev,
Erik Møse,
André Potocki,
Yonko Grozev,
Carlo Ranzoni, судді,
а також Milan Blaško, заступник секретаря секції,
провівши 5 липня 2016 року слухання за зачиненими дверима,
проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:
ПРОЦЕДУРА
1.  Дану справу розпочато за заявою (№ 32514/12) проти України, яку подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») двоє громадян України, пані Ніна Василівна Міхно та пані Анастасія Сергіївна Міхно (надалі – «заявниці») 30 серпня 2006 року.
2.  Заявниць представляли пан Д.А. Гудима та пані С.В. Хилюк, адвокати, які практикують у Львові. Уряд України (надалі – «Уряд») представляли його Уповноважені, останнім часом – пані О. Давидчук.
3.  Заявниці стверджували, зокрема, що державні органи влади несли відповідальність за смерть їх родичів, Сергія та Тетяни Міхно, і не провели ефективне розслідування відповідних обставин; що суди, які розглядали їх позов щодо відшкодування шкоди, не були незалежними та неупередженими, що відповідні провадження були надмірно тривалими, і що не було ефективних засобів правового захисту щодо скарги на тривалість проваджень.
4.  4 вересня 2012 року Уряду було повідомлено про заяву.
ФАКТИ
I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5.  Перша заявниця народилася у 1940 році. Вона є бабусею другої заявниці по лінії батька, яка народилася у 1997 році. На момент подання заяви перша заявниця була також офіційним опікуном другої заявниці. Заявниці проживають у Львові.
A.  Падіння військового літака під час авіашоу на аеродромі Скнилів 27 липня 2002 року та загибелі Сергія та Тетяни Міхно
6.  27 липня 2002 ВПС України організували військове авіашоу на аеродромі «Скнилів» у Львові (надалі – «Скнилівське авіашоу») для відзначення шістдесятиріччя 14-го Корпусу ВПС. До порядку святкування входив статичний показ військової авіації та іншого обладнання, а також живе шоу вищого пілотажу військових пілотів.
7.  За подією спостерігали декілька тисяч осіб, у тому числі друга заявниця, якій на той час було п’ять років, у супроводі Сергія Міхно, її батька та сина першої заявниці, та Тетяни Міхно, її матері та невістки першої заявниці.
8.  Протягом шоу вищого пілотажу військовий літак СУ-27, який пілотували полковники В.Т. та Ю.Є., впав на майданчик для статичного показу авіації, де стояли численні спостерігачі, там він вибухнув. Обидва пілоти успішно катапультувалися до вибуху. Внаслідок падіння загинули сімдесят сім осіб та ще 290 отримали травми.
9.  Сергій та Тетяна Міхно, які були в епіцентрі подій, загинули на місці від численних переломів та тяжких черепно-мозкових травм.
10.  На момент подій друга заявниця була в кабіні літака ІЛ-76 на майданчику для статичного показу, позувала для фотографії та махала рукою батькам. Вона бачила, як на її батьків упав літак, але сама не отримала фізичних травм. У подальшому вона пройшла програми психологічної реабілітації, спрямовані на те, щоб допомогти їй пережити емоційну травму.
B.  Розслідування обставин інциденту на Скнилівському авіашоу
11.  У різні дні були порушені декілька розслідувань для встановлення обставин нещасного випадку, у тому числі розслідування, яке порушила спеціальна урядова комісія, створена для цієї мети, розслідування Міністерства оборони, Львівської міської ради, прокуратури та «Скнилівської трагедії», неурядової організації, заснованої людьми, які пережили аварію та тими, хто втратив родичів на авіашоу.
1.  Розслідування з боку спеціальної урядової комісії
12.  27 липня 2002 року президент України створив спеціальну комісію (Урядова комісія з розслідування причин катастрофи військового літака Повітряних Сил України; надалі «Спеціальна Комісія») з конкретним мандатом щодо розслідування аварії та координації допомоги постраждалим. Комісію очолював голова Ради з питань національної безпеки та оборони. Іншими членами комісії були високопосадові особи з Міністерств надзвичайних ситуацій, транспорту, фінансів, охорони здоров’я, внутрішніх справ та соціального захисту, працівники Служби безпеки України, Генерального штабу Збройних Сил, Державного департаменту авіаційного транспорту, та Львівської обласної державної адміністрації. До Комісії також входили декілька експертів з конструкторського бюро «Сухов» (виробника літаків СУ-27, Росія) та два пілоти з Російської Федерації в якості експертів у галузі авіації.
13.  Після розслідування, до якого входила перевірка місця катастрофи, допитування осіб, залучених до організації авіашоу, та перегляд відповідних документів, а також дешифрування даних із реєстраторів даних польотів, у невстановлений день у 2002 році Спеціальна комісія доповіла про факти у наступному вигляді.
14.  У червні 2002 року генерал-полковник В.С. (головнокомандувач ВПС) ухвалив шоу вищого пілотажу за запитом генерал-лейтенанта С.O. (командуючого 14-го корпусу). Штаб-квартира ВПС призначила змішану групу офіцерів з різних підрозділів, у тому числі полковника В.Т., з Кримського (Крим) в якості першого пілота; полковника Ю.Є. зі Штаб-квартири ВПС, розташованої у Вінниці, в якості другого пілота; та підполковника Ю.Я., розташованого у Миргороді, в якості керівника вищого пілотажу. Підполковник А.Т. та генерал-майор А.Л., розташовані у Львові у штаб-квартирі 14-го Корпусу, також були призначені для приєднання до місії, як «режисер польотів на авіашоу» та «керівник служби безпеки».
15.  24 липня 2002 року В.Т., Ю.Є. та Ю.Я. провели свій єдиний навчальний політ як команда. За наказами штаб-квартири ВПС, політ відбувся на військовому аеродромі в Озерному, біля Житомиру. За словами Спеціальної комісії, цей політ не міг вважатися репетицією виступу на авіашоу, оскільки він включав іншу послідовність маневрів; його мета полягала в поліпшенні та відпрацюванні навичок пілотажу. Комісія також встановила, що В.Т. просив дозволу на додатковий тренувальний політ на Озерному і що його запит був відхилений командуванням, на підставі недостачі палива. Хоча до програми підготовки до авіашоу входив політ-репетиція на місці 26 липня 2002 року, командувач 14-го Корпусу вирішив скасувати його за цієї ж підстави. Пілоти не були офіційно ознайомлені з межами зони вищого пілотажу або розміщенням спостерігачів.
16.  До шоу пілотам надали літак, який відрізнявся від того, на якому вони тренувалися. Була певна асинхронність у функціонуванні правого та лівого двигунів цього літака. Однак, у цілому він був у прийнятному технічному стані та повністю працював до того, як розбився. Літак був обладнаний додатковим паливом для того, щоб дозволити пілотам повернутися до Озерного без приземлення на місці авіашоу. Той факт, що пілоти тренувалися в іншому літаку, з меншою кількістю палива, мав негативний вплив на їх підготовку до виконання прийомів вищого пілотажу. За невстановлених підстав пілоти вирішили летіти без обов’язкових протиперевантажувальних костюмів («г-костюмів»). Після прибуття до аеродрому Скнилів пілоти негайно розпочали демонстрацію, не ознайомившись з місцем проведення, яке було для них новим. Протягом виступу літак залишив призначену зону вищого пілотажу, межі якої були приблизно за 150 метрів від місця для спостерігачів. Ані А.Т., ані Ю.Я., які керували польотом з землі, не попередили їх про це та не спрямували їх повернутися до призначеної області. Перебуваючи поза межами області, В.Т. вирішив здійснити певний прийом вищого пілотажу (під назвою «ствол»), який він раніше не практикував та який не був включений до його наказу щодо місії. Він зробив технічну помилку у виконанні маневру, і оскільки другий пілот не утрутився, коли це було доречно, пілоти втратили контроль над літаком і він почав падати. Подальші зусилля пілотів повернутися на висоту були марними. Відповідно, Спеціальна комісія дійшла висновку, що головною причиною аварії була технічна помилка з боку першого пілота при здійсненні маневру, який він не повинен був здійснювати. Комісія також зазначила, що оперативне та доречне втручання другого пілота могло виправити ситуацію, і що втрати життя та шкоди здоров’ю можна було уникнути, якщо б команда на землі оперативно вказала пілотам залишатися в межах зони вищого пілотажу.
17.  Спеціальна комісія також зазначила серйозні недоліки в організації авіашоу, у тому числі погану співпрацю між різними офіцерами та органами, залученими до підготовки; незадовільну підготовку команди та відсутність належного екстреного планування та планування безпеки глядачів, що сприяло катастрофі. Зокрема, Комісія зауважила наступне:
“Тяжкі наслідки авіакатастрофи ... були наслідком безвідповідальності, халатності, відсутності дисципліни, офіційної недбалості та порушення застосовних положень ... з боку багатьох керівників Збройних сил, зокрема, генералів та офіцерів штаб-квартири ВПС.
Трагедія також була наслідком відсутності системи ефективного нагляду за виконанням наказів ... відповідними офіцерами ВПС – починаючи від головнокомандуючого і закінчуючи членами команди СУ-27. Внаслідок цього генерали та офіцери, залучені до підготовки та організації [авіашоу], не були ознайомлені з реальним станом подій стосовно заходів, які необхідно було вжити, у той час як безпосередні учасники вищого пілотажу виявилися непідготовленими до нього.”
18.  Зокрема, Спеціальна комісія критикувала В.С. (головнокомандуючого ВПС) та його колег зі штаб-квартири ВПС, відповідальних за військове тренування – генерал-лейтенанта О.В. та генерал-майора В.А. – за те, що вони не розвинули доречні та конкретні нормативні керівні принципи для маневрів вищого пілотажу. На думку Комісії, вони були необхідними через відсутність загальних положень щодо відповідних питань. Спеціальна комісія також критикувала В.С. та його колег за те, що вони не забезпечили належний розподіл задач між підлеглими, які приймали участь у шоу, та прямий контроль від імені штаб-квартири ВПС. На думку Комісії, такий контроль був особливо важливим з огляду на участь у шоу офіцерів з різних військових підрозділів, які не були підлеглими один одного та не звикли до виконання завдань разом. Комісія також зазначила, що генерал-лейтенант С.О. (командуючий 14-го Корпусу) та його підлеглі, зокрема, генерал-майор А.Т. та полковник А.Л. (головний офіцер безпеки польотів 14-го Корпусу), не створили змістовний план заходів безпеки на землі та у повітрі. Крім того, Спеціальна комісія пошкодувала про рішення С.О. скасувати політ для репетиції на місці та дійшла висновку, що офіцери, призначені контролювати політ в якості наземної команди (A.T. та Ю.Я.) не мали належного досвіду або дозволу на таке завдання.
19.  Спеціальна комісія також доповіла про численні процесуальні порушення з боку місцевої адміністрації та муніципальних органів влади при ухваленні авіашоу. Зокрема, К., заступник мера Львова, який відповідав за гуманітарні питання, перевищив свої повноваження, коли ухвалив шоу замість самого мера. Сам мер, узнавши про ініціативу військових органів щодо організації авіашоу, майже нічого не зробив для координації відповідних підготовчих дій. Шоу було ухвалено без участі компетентних офіцерів та служб, які несли відповідальність за проведення оцінки відповідних ризиків безпеки та за вжиття необхідних заходів для запобігання нещасним випадкам та відповіді на них. Місцеві органи влади також не створили необхідний комітет з координації авіашоу та не організували перевірку безпеки аеродрому до шоу.
2.  Внутрішнє розслідування Міністерства оборони
20.  У вересні 2002 року Міністерство оборони видало Звіт про внутрішнє розслідування, який переважно повторював висновки Спеціальної комісії. Зокрема, він погоджувався, що безпосередньою причиною аварії була непередбачувана поведінка першого пілота, тяжких наслідків якої можна було б уникнути або пом’якшити, якщо б другий пілот або команда на землі своєчасно втрутилися. Було також визнано, що організація авіашоу супроводжувалася значними недоліками, у тому числі незадовільним планом заходів безпеки на землі та у повітрі; відмовою організувати щонайменш один тренувальний політ для команди над Скнилівським аеродромом; та поганим контролем за підготовкою з боку штаб-квартири ВПС та командування 14-го Корпусу. Крім того, було зауважено, що необхідні правові рамки були відсутні, а організатори складали правові принципи на основі положень про звичайні військові тренування, які не були адаптовані для організації авіашоу для цивільних глядачів.
21.  Посилаючись на висновки розслідування, 6 вересня 2002 року Міністр оборони видав наказ № 305 (Про незадовільну організацію демонстраційного польоту та катастрофу літака СУ-27 на аеродромі Скнилів), в якому декільком офіцерам, залученим до організації шоу, були видані дисциплінарні санкції. Зокрема, генерал-лейтенант С.О. (командуючий 14-м Корпусом) був понижений у званні; генерал-лейтенант О.В., (заступник головнокомандуючого ВПС з питань військової підготовки) був звільнений з військової служби «за незадовільне виконання службових обов’язків по відношенню до підготування та контролю за авіашоу на аеродромі Скнилів, а також за особисту безвідповідальність»; генерал-майор В.А. був звільнений з військової служби «за недбале ставлення при виконанні службових обов’язків та низьку особисту виконавчу дисципліну»; а чотири інших високопосадових офіцерів ВПС отримали попередження та інші санкції. Крім того, генерал-полковник В.С., головнокомандуючий ВПС, був також звільнений з військової служби на дисциплінарних підставах, а новому головнокомандуючому ВПС було вказано накласти дисциплінарні санкції на «інших офіцерів, винних у порушеннях службових обов’язків протягом підготовки та організації авіашоу». Питання дисциплінарної відповідальності для пілотів розбитого літака та наземної команди, яка керувала їх польотом, було відкладено в очікуванні кримінального розслідування аварії.
3.  Розслідування Спеціальної тимчасової комісії Львівської міської ради
22.  22 жовтня 2002 року Спеціальна тимчасова слідча комісія Львівської міської ради опублікувала свій звіт. У ньому говорилося, що численні органи в різній мірі поділяли загальну відповідальність за погану організацію шоу. Зокрема, у ньому говорилося:
“2.2.  ... У ході підготовки та організації демонстраційних польотів ... військові установи, спеціалізовані центральні державні авіаційні установи та департаменти, муніципальні органи влади та їх конкретні працівники не виконали ряд положень поточного законодавства, які регулювали порядок підготовки та організації подій такого обсягу, ці порушення в різній мірі призвели до катастрофи та великої втрати людських життів ...”
23.  Комісія дійшла висновку, що місцеві органи влади відігравали допоміжну роль в організації авіашоу. Однак, вони діяли недбало при ухваленні шоу в порушення офіційних процедур та без отримання усієї необхідної інформації від військових органів. Вони також не розвинули належний план запобігання нещасних випадків та відповіді на них для авіашоу. За словами Комісії, муніципальні органи влади зовсім не займалися прийняттям рішень, пов’язаним з безпекою, а їх загальна праця супроводжувалася «...певною плутаниною та відсутністю чіткого розуміння високопосадовими працівниками обсягу їх відповідальності». З огляду на це Комісія рекомендувала міській раді оцінити працю мера та інших муніципальних працівників та пояснити свою політику стосовно розподілу функцій між ними. Вона також запропонувала меру накласти дисциплінарні санкції на своїх підлеглих, які були винними у порушенні обов’язків.
24.  Надалі Комісія дійшла висновку про те, що недбалість міської ради не була прямою причиною аварії, і приписала відповідальність за неї військовим органам, надавши наступну загальну політичну оцінку аварії:
“[Ця аварія є] ... наслідком у цілому безвідповідальної політики національного уряду, якій нехтував реформами армії та флоту, що призвело до безпрецедентної втрати для цивілізованої країни... військової ефективності та патріотичного духу, злочинної недбалості в усіх офіційних обов’язках з боку військового командування на всіх рівнях, втрати гордості за військову службу та маргіналізації матеріально-технічного обладнання збройних сил та військовослужбовців ...
“... [аварія] ... продемонструвала неналежність наявної правової системи, неналежність системи державного контролю по відношенню до безпеки польотів; безвідповідальне та недбале виконання офіцерами на всіх рівнях їх обов’язків відповідно до діючого законодавства; потреби встановити цивільний контроль за діяльністю армії; та потреби модернізувати та реформувати збройні сили України ...”
4.  Розслідування неурядовою організацією «Скнилівська трагедія»
25.  1 жовтня 2003 року заснована у Львові НУО «Скнилівська трагедія», створена родичами осіб, загиблих у аварії, та особами, які її пережили, оприлюднила власний звіт про розслідування на основі інтерв’ю та іншої інформації, зібраної з громадських та приватних джерел. На додаток до цього, звіт містив оцінку пілотування В.Т з боку С., пілота громадської авіації, який втратив родичів на Скнилівському авіашоу.
26.  Аналогічно зі звітами, виданими урядовими органами, автори цього звіту дійшли висновку, що безпосередньою причиною аварії була помилка першого пілота при виконанні маневру, який не був ані передбачений польотним завданням, ані відпрацьований ним до шоу, у той час як другий пілот та команда на землі не скористувалися можливістю втрутитися у зв’язку з поведінкою першого пілота. Окрім цього, на думку авторів звіту, головнокомандуючий ВПС та командуючий 14-го Корпусу, які спостерігали за виконанням з VIP-зони, також не зробили нічого для того, щоб запобігти аварії, хоча вони мали прямий радіозв’язок з командою на землі та могли втрутитися у будь-який момент.
27.  Незважаючи на ці висновки, на думку авторів звіту, аварія була переважно наслідком структурної проблеми. Відповідальність за неї повинні були нести численні органи, у тому числі Міністерство оборони, штаб-квартира ВПС, адміністрація 14-го Корпусу ВПС, Львівська міська та обласна адміністрація, а також органи цивільної авіації (Державний департамент авіатранспорту Укравіатранс та державна компанія Украерорух), які дали дозвіл на вищий пілотаж без перевірки його умов.
28.  Зокрема, автори звіту вважали, що завдання пілотів було погано описаним та не було належним чином передано усім залученим сторонам. Польотне завдання, яке було затверджено 12 липня 2002 року генерал-лейтенантом О.В. зі штабу ВПС не відповідало технічним характеристикам літака. Подальший пояснювальний документ до польотне завдання, ухвалений полковником O.K., безпосереднім начальником першого пілота, не відповідав цим характеристикам та вищезгаданому польотному завданні. У жодному з цих документів не вказувалися такі важливі параметри завдання, як режим праці двигуна, кути нападу та коефіцієнт прискорення, якого необхідно було дотримуватися протягом конкретних маневрів. Граничні параметри польоту, такі, як мінімальна швидкість та висота й максимальний кут нападу, які були вказані офіцерами 14-го Корпусу ВПС, не підходили для виконання більшості маневрів, які були частиною програми заходу.
29.  Автори звіту також критикували командування 14-го Корпусу за призначення занадто малої області для вищого пілотажу (2,500x1,600 метрів, у той час, як потребувалися 3,514 x2,000 метрів). Вони зауважили, що з технічної точки зору пілоти не могли здійснювати свою програму в межах цієї зони, не опиняючись над головами глядачів.
30.  Нарешті, звіт також приписував частину відповідальності за аварію місцевим муніципальним та обласним органам влади, які відійшли від будь-якого планування, пов’язаного з безпекою та запобіганням нещасних випадків, а також органам цивільної авіації (державні органи Укравіатранс та Украерорух) за дозвіл на використання повітряного простору для використання в порушення актуальних процесуальних правил.
5.  Кримінальні провадження проти військових
31.  27 липня 2002 року Західна обласна військова прокуратура порушила кримінальні провадження для розслідування обставин аварії.
32.  28 липня 2002 року справу було передано для розслідування до генеральної прокуратури та видано заступнику голови слідчого відділення головного департаменту військової прокуратури. Команда з біля двадцяти слідчих та інших офіцерів з військової прокуратури, які займалися справою, підтримувалася дев’ятнадцятьма цивільними слідчими зі Львівської обласної прокуратури, департаменту внутрішніх справ та служби безпеки України. Склад команди декілька разів змінювався, кожного разу він складався з військових та цивільних співробітників.
33.  4 лютого 2003 року прокуратура видала оцінку експерта з авіації, експертиза якого проводилася групою з чотирьох офіцерів ВПС на активній службі, спеціаліста з безпеки польотів ВПС у відставці та цивільного авіаційного експерта.
34.  15 квітня 2003 року група видала свій звіт, в якому погодилася з попередніми висновками, зробленими Спеціальною комісією та іншими органами щодо головних причин аварії. Що стосується якості організації шоу, експерти визнали, що саме завдання пілотів не було несумісним з характеристиками СУ-27, і що розмір та місце розташування зони вищого пілотажу були прийнятними. У той же час, на думку експертів, організаційні недоліки включали, зокрема, те, що високопосадові офіцери не склали усеосяжні документи та керівні принципи для того, щоб команда розуміла обсяг свого завдання, і не контролювали ретельніше виконання наказів.
35.  30 травня 2003 року цивільний експерт, який проводив цю оцінку, видав окрему думку, в якій стверджував, зокрема, що на його думку, область для вищого пілотажу була занадто малою; її розташування було небезпечним, а польотне завдання пілотів не відповідало характеристикам СУ-27.
36.  2 червня 2003 року прокуратура замовила думки від двох інших експертів, обидва були офіцерами ВПС СРСР у відставці, які на той час працювали у науковому центрі ВПС з бойових питань, для прояснення спірних моментів та інших питань.
37.  11 червня 2003 року розслідування отримало висновки від цих двох експертів, в яких вони доповіли про численні недоліки в організації авіашоу. На додаток до недоліків, відмічених у попередньому звіті Спеціальної Комісії, вони заявили, що зона для вищого пілотажу була занадто малою; межі зони вищого пілотажу не були чітко означені на місці таким чином, щоб їх можна було побачити з літака, і цей чинник пошкодив можливість пілотів орієнтуватися; розташування області вищого пілотажу було потенційно небезпечним у випадку будь-якої непередбачуваної ситуації; підготовка аеродрому до шоу проводилася без урахування можливості помилки пілота або будь-якої надзвичайної ситуації; команда не отримала єдине польотне завдання, яке б визначало її завдання відповідно до усіх застосовних стандартів; різні документи, які визначали параметри польоту, не булим всеосяжними та не повністю відповідали один одному; працівники служби безпеки польотів не виявили ці недоліки; пілотам дозволили летіти без протиперевантажувальних костюмів, а рівень їх підготовки не перевірявся жодним компетентним органом; позиція «керівника польотів авіашоу», на яку був призначений генерал-майор А.Т., і яка не містилася у жодних документах з військового навчання, виявлялася зайвою; вона повторювала позицію звичайного керівника польотів на аеродромі, та не мала ясності стосовно розподілу повноважень між двома офіцерами; ані генерал-майор А.Т., ані полковник Ю.Я., які керували польотом, не мали належного дозволу, досвіду та кваліфікації; і не проводилася оцінка якості техніки пілотування першого пілота протягом тренувального польоту в Озерному 24 липня 2002 року. На практиці тренування  пілотів координувалося та контролювалося лише полковником О.Д., який був розташований на аеродромі Озерне та не мав ані повноважень, ані кваліфікації для оцінки їх підготовки. Експерти також зазначили, що, беручи до уваги армійську ієрархію, головнокомандуючий ВПС повинен був видати належний офіційний наказ, який би чітко визначав відповідальних за завдання офіцерів та визначав їх особисту відповідальність, а також нести відповідальність за їх навчання, оскільки програма передбачала участь членів команди та використання обладнання різних військових підрозділів.
38.  За словами експертів, ці та інші недоліки були порушеннями численних положень, які містилися у відповідній нормативній базі, у тому числі спеціальних керівних принципів військової авіації, зокрема: Настанови по виконанню польотів в авіації Збройних Сил України, яка набула сили у наказі № 249 заступника міністра оборони від 25 грудня 1998 (НВП-99); Настанови по штурманській службі авіації Збройних Сил України, яка набула сили у наказі № 54 командуючого ВПС України від 9 листопада 1992 (НШС-93); Основних правил польотів у повітряному просторі України, які набули сили у наказі № 62 командуючого ВПС України від 10 грудня 1992 (ОПП-93); Положення про запобігання авіаційних подій у Військово-Повітряних Силах України, яке набуло сили в наказі № 210 командуючого ВПС 29 жовтня 1999 (ПЗАП-2000), та декількох інших. Аналогічно до. висновків, які містилися в інших звітах, експерти дійшли, зокрема, наступного висновку:
“... Однією з підстав для виникнення ... інциденту ... було існування значних недоліків у ... підготовці та організації ... авіашоу та відсутності чіткого розподілу обов’язків між офіцерами ... яка, у свою чергу, призвела до відсутності координації між ... особами, залученими до підготовки, а також до відсутності ефективного контролю за їх працею.”
Якщо б поточні нормативні акти безумовно виконувалися, порушення в організації демонстраційного польоту можна було б виявити та виправити, і тяжких наслідків можна було б уникнути ...”
39.  Розслідування закінчилося 10 серпня 2004 року. Десять офіцерів, у тому числі обидва пілоти та їх команда підтримки на землі; головнокомандуючий ВПС (O.С.); O.В. та В.A. зі штабу ВПС; командуючий 14-го корпусу (С.O.); керівник служби безпеки 14-го корпусу (A.Л.) та командуючий підрозділу ВПС, який розташовувався в Озерному (O.Д.) були відправлені на суд.
40.  У невстановлений день у 2004 році С.O., раніше знятий з посади командуючого 14-го корпусу, був призначений першим заступником головнокомандуючого ВПС.
41.  27 серпня 2004 року заступник генерального прокурора відокремив кримінальні провадження проти В.С., O.В., В.A. та С.O. та передав їх справу (надалі – «справу організаторів») на додаткове розслідування. Зокрема, він виявив, що було необхідно прояснити, чи існував причинно-наслідковий зв’язок між недоліками, які ставилися в вину цим офіцерам, та падінням літака.
42.  З цією метою 24 вересня 2004 року двом цивільним експертам було вказано провести додаткову оцінку. Чотири відповідача опротестували це призначення, стверджуючи, що ці експерти не мали компетенцію для оцінки їх праці. С.O. запропонував замість них шість інших кандидатів. Прокуратура відхилила оскарження цивільних експертів, але погодилася включити трьох з кандидатів С.O. до групи, постановивши, що вони були достатньо незалежними. Вона відхилила трьох інших кандидатів, наводячи в якості аргументу можливий конфлікт інтересів з огляду на їх поточну або минулу працю у ВПС. У подальшому ще двох військових офіцерів у відставці було включено у групу, яка після цього складалася з двох цивільних експертів та п’яти відставних військових. Чотири з військових (у тому числі троє кандидатів, яких запропонував С.O.) на той час служили в Національній військовій академії, а п’ятий експерт був заступником керівника з безпеки польотів у компанії з ремонту військово-повітряного транспорту, яка належала Міністерству оборони.
43.  8 лютого 2005 року п’ять військових експертів видали звіт, у якому дійшли висновку, що усі чотири відповідача належним чином виконували свої обов’язки стосовно організації авіашоу, і що ніхто з них не порушив ніякі службові обов’язки або інші застосовні положення. Група також дійшла висновку, що застосовна нормативна база, яка регулювала організацію військових авіашоу та демонстрацію вищого пілотажу, була належною та достатньою, і у відповідачів не було необхідності розробляти додаткові правила або настанови перед авіашоу. На думку групи, неналежне поводження першого пілота було єдиною причиною аварії. Висновок групи у відповідній частині містить наступне:
“Єдиною причиною падіння літака СУ-27 було виконання пілотом незапланованого маневру, в ході якого він зробив тяжкі помилки у техніці пілотування, які призвели до падіння літака та катастрофічних наслідків.”
44.  11 травня 2005 року два цивільних експерта також видали звіт, який переважно повторював висновки та формулювання звіту, виданого їх військовими колегами.
45.  Тим часом, у невстановлений день, справа стосовно пілотів, команди на землі та двох інших офіцерів низького рангу (надалі «справа виконавців») була передана до суду для судового розгляду.
46.  Протягом суду відповідачі не визнали вини у будь-яких порушеннях. Зокрема, генерал-майор A.T. зазначив, що не було нормативного документу, який би визначав відповідальність «керівника польотів авіашоу». Коли його призначили на цю посаду, створену наказом командуючого 14-го корпусу, він розробив власний документ з переліком своїх обов’язків для ухвалення командуючим, та робив усе, що було у його силах, для їх виконання. На його думку, це призначення не могло зробити його відповідальним за прямий контроль за тренуванням пілотів на іншому аеродромі та забезпечення їх готовності, оскільки ніхто з них не належав до 14-го корпусу та не був поміщений під його командування. Він вважав, що, беручи до уваги їх посади у військовій ієрархії, пілоти повинні були доповідати безпосередньо головнокомандуючому ВПС.
47.  Полковник A.Л. зі служби безпеки 14-го корпусу також стверджував, що належним чином виконував свої службові обов’язки та підготовив достатньо документації стосовно безпеки польотів протягом авіашоу. Він надав відповідні документи для перегляду з боку командування 14-го корпусу, а також з боку відповідних секторів штабу ВПС, і не отримав ніяких негативних зауважень. Полковник A.Л. також визнав, що ніколи особисто не інструктував пілотів щодо заходів безпеки та не перевіряв їх готовність до польоту. На його думку, ці обов’язки виходили за межі його повноважень та повинні були здійснюватися безпосередніми керівниками пілотів, які не належали до 14-го корпусу.
48.  Підполковник Ю.Я., керівник вищого пілотажу, запевнив, що після отримання інформації про розмір та межі зони вищого пілотажу 24 липня 2002 року, він попередив генерал-майора A.T. та пілотів про свої сумніви стосовно безпеки. Однак, коли йому сказали, що відповідні параметри були ухвалені вищим командуванням і було занадто пізно будь-що міняти, він виконав накази керівників та керував польотом, як міг.
49.  Полковник В.Т. (перший пілот) стверджував, зокрема, що протягом польоту літак став некерованим внаслідок чинників, які він не міг контролювати. Він заперечував обвинувачення у тому, що він відхилився від свого польотного завдання, та стверджував, що н його думку, спосіб виконання оскаржуваного маневру був питанням на розсуд пілота, зокрема в силу того, що його польотне завдання не мало конкретних вказівок у цьому відношенні. Крім того, до польоту він обговорював оскаржуваний маневр з полковником Ю.Є. (другим пілотом), якого він вважав капітаном команди, оскільки він знаходився вище у військовій ієрархії, і той не заперечував щодо його вибору. Полковник В.T. також зазначив, що документи, які визначали його завдання, не визначали межі області вищого пілотажу. Він був захоплений зненацька, коли побачив по прибутті на місце, що глядачі знаходилися зліва від злітно-посадкової смуги, оскільки за його розпорядженнями, він також повинен був здійснювати свої маневри зліва. У будь-якому випадку, він вважав себе зобов’язаним виконати доручення, не сперечаючись.
50.  Полковник Ю.Є. (другий пілот) стверджував, що вважав першого пілота капітаном, і що сам був зобов’язаний утримуватися від втручання у його дії. Він погодився з першим пілотом про те, що спосіб виконання оскаржуваного маневру, який не був указаний у польотному завданні, був питанням розсуду пілота.
51.  23 червня 2005 року Центральний регіональний військовий апеляційний суд, розглядаючи справу комісією у складі трьох військових суддів та діючи в якості суду першої інстанції, визнав обох пілотів, керівника польотів авіашоу та керівника вищого пілотажу винними у порушеннях положень щодо польотів у розумінні статті 416 Кримінального кодексу України (надалі – «КК») та засудив їх до чотирнадцяти, восьми, шести та п’яти років позбавлення волі,  відповідно. Він також визнав голову служби безпеки польотів 14-го корпусу винним у халатному ставленні до військової служби у розумінні статті 425 пункту 2 КК, і засудив його до чотирьох років позбавлення волі, умовно, з випробувальним строком. В якості обґрунтування суд посилався на відповідні висновки Спеціальної комісії та оцінку авіаційних експертів від 11 червня 2003 року (див. пункти 16-18 та 37-38 вище) у тому, що стосувалося дій вищезгаданих офіцерів, а також загальних недоліків при організації авіашоу.
52.  Було визнано, що шостий відповідач, полковник O.Д., який координував тренувальну програму В.Т. та Ю.Є в Озерному та надав літак для шоу, виконував свої обов’язки добросовісно, він був виправданий.
53.  2 березня 2006 року Військова колегія Верховного Суду України залишила в силі рішення за апеляцією й воно набуло статус остаточного.
54.  У той час, у невстановлений день, генеральна прокуратура вирішила продовжити «справу організаторів», не погодившись з висновками експерту від 8 лютого та 11 травня 2005 року, і 25 січня 2006 року припинила повноваження С.О. в якості заступника командуючого ВПС.
55.  11 січня 2008 року відповідачі в цій справі були відправлені до суду за обвинуваченнями у халатному ставленні до військової служби у розумінні статті 425 пункту 2 КК. O.В. та В.A. були також обвинувачені у порушеннях правил польоту у розумінні статті 416 КК. Нарешті, В.С. та С.О. були також обвинувачені у перевищенні своїх повноважень у розумінні статті 424 пункту 3 КК у зв’язку з неналежним використанням державних коштів для святкування фальшивої пам’ятної дати та організації вищого пілотажу за відсутності належної нормативної бази.
56.  11 червня 2008 року Центральний регіональний військовий апеляційний суд, розглядаючи справу колегією з трьох військових суддів та діючи в якості суду першої інстанції, виправдав усіх чотирьох відповідачів за цими обвинуваченнями, переважно спираючись на експертні висновки від 8 лютого та 11 травня 2005 року. Він визнав, що положення статті 416 КК не були застосовними до О.В. та В.А., оскільки вони не керували польотом та не були безпосередньо залучені до його підготовки. Інші обвинувачення були відхилені як необґрунтовані. Зокрема, було визнано, що всі відповідачі виконували свої обов’язки належним чином. Суд зауважив, що вони вжили численні заходи для забезпечення належної організації шоу та надали значну кількість документів, які правильно розподіляли обов’язки між різними офіцерами. Вони також обґрунтовано довіряли пілотам, команді підтримки та іншим офіцерам при виконанні виданих їм завдань. Ніякий нормативний акт не міг тлумачитися як той, який видавав відповідачам інші обов’язки або накладав зобов’язання діяти іншим чином. Відповідні твердження прокуратури, а також висновки Спеціальної комісії та експертні висновки, датовані 11 червня 2003 року стосовно заявників були неправильними, оскільки ґрунтувалися частково на занадто широкому тлумаченні застосовних правових положень і частково – на посиланнях на положення, які були неправильно застосовані у даному контексті. Суд не посилався на внутрішнє розслідування Міністерства оборони у своєму рішенні. Відповідні витяги з рішення суду містять наступне:
“... члени [Спеціальної комісії] дійшли висновку про те, що безпосередня причина катастрофи ... була результатом помилок у техніці пілотування ... поза межами призначеної області для вищого пілотажу ... Цей же висновок був прийнятий судом, який розглядав кримінальну справу стосовно [В.Т.] та інших. Усі інші обставини, які стосувалися організації шоу, на думку суду, ніяк не вплинули на порушення [першого пілота] і крім того, вони не могли бути передбаченими або прийнятими до уваги організаторами шоу ...
... У тому, що стосується розміру області вищого пілотажу, який, на думку експертів, був недостатнім ля виконання завдання ... це порушення не було причиною катастрофічної ситуації, оскільки літак СУ-27 майже ніколи не був у межах цієї області ...
Звіти про готовність команди до польоту були видані належним чином, і саме після їх отримання [В.С.] та [С.O.] дали дозвіл на політ;
Рішення щодо проведення шоу було прийнято командуючим 14-го корпусу ВПС [С.О.]: він координував це рішення з головнокомандуючим ВПС [В.С.], і вони діяли у межах своїх повноважень. З метою підготовки урочистих заходів та організації польоту СУ-27 командування 14-го корпусу спільно зі штабом військових сил вжило низку відповідних заходів: були видані накази, складені плани шоу; створений порядок денний та розроблені схеми статичного та повітряного показу ... Командуючий 14-го корпусу виконував свої обов’язки стосовно підготовки шоу відповідно до застосовного законодавства, належним чином розподіливши обов’язки між своїми підлеглими ... Питання стосовно підготовки шоу та контролю за виконанням делегованих завдань обговорювалися на зустрічах, організованих [С.O.] ...
На висновки суду ... також не вплинуло скасування тренувального польоту [на місці] ... На думку суду, цей факт не вплинув на причину катастрофи, якою було відхилення [В.T.] від завдання ...”
57.  Прокуратура та численні постраждалі сторони оскаржили цей вердикт у Військовій колегії Верховного Суду. У своїй апеляції прокуратура стверджувала, зокрема, що підготовка до авіашоу ґрунтувалася виключно на документах щодо військового тренування, які не брали до уваги характеристики вищого пілотажу за участю цивільних глядачів. Без відповідного законодавства та положень командування ВПС було зобов’язано розробити конкретні документи, які б адаптували правила військової підготовки для цієї мети, до планування шоу. Оскільки вищий пілотаж не міг дорівнювати звичайному військовому тренувальному польоту, необхідно було створити спеціальну програму підготовки, і команда повинна була мати спеціальний дозвіл. Однак, звіти Спеціальної комісії, Міністерства оборони та авіаційних експертів свідчили про те, що відповідачі не тільки не розробили відповідні правила та положення, але й не проконтролювали виконання існуючих загальних правил. Висновки суду суперечили висновкам цих органів, і для них не було надано ніяке виправдання. Крім того, вони не відповідали власній позиції суду, прийнятій у рішенні від 23 червня 2005 року, в якому суд спирався на висновки Спеціальної комісії та оцінку авіаційного експерта при розгляді різних аспектів справи та посилався на відповідні висновки стосовно поганої організації шоу у своєму обґрунтуванні.
58.  22 жовтня 2008 року Військова колегія Верховного суду України відхилила апеляції та залишила виправдання у силі.
C.  Відшкодування та фінансова допомога заявницям та іншим постраждалим від аварії
1.  Судові провадження
(a)  Цивільні позови в рамках кримінальних проваджень
59.  24 грудня 2002 року та 12 лютого 2003 року перша та друга заявниці подали цивільні позови в рамках вищезгаданих кримінальних проваджень. Вони вимагали сплатити їм 50,000 українських гривень (UAH) та 200,000 українських гривень, відповідно, в якості відшкодування моральної шкоди, понесеної у зв’язку з загибеллю Сергія та Тетяни Міхно. В подальшому вони збільшили суми позовів, прагнучи отримати 500,000 та 2,000,000 гривень в якості відшкодування моральної шкоди, відповідно. Позов відшкодування шкоди у зв’язку з присутністю другої заявниці на місці аварії не був поданий.
60.  23 червня 2005 року, водночас з вердиктом у «справі виконавців», суд присудив кожній заявниці 50,000 гривень в якості відшкодування моральної шкоди, для виплати з боку Міністерства оборони. Він також присудив 40,000 гривень батьку, матері та сестрі Тетяни Міхно.
61.  2 березня 2006 року Військова колегія Верховного Суду відхилила апеляції заявниць, у яких вони вимагали більші суми відшкодування.
62.  14 грудня 2006 року друга заявниця отримала суму, яку їй присудили.
63.  У березні 2008 року перша заявниця отримала 46,134.68 гривень з боргу за рішенням.
64.  За словами Уряду, решта, у вигляді 3,865.32 гривень, була сплачена заявниці 28 грудня 2012 року. Уряд надав копію рішення служби приставів, датовану 28 грудня 2012 року, про зупинення виконавчого провадження, на підставі того, що рішення було виконано належним чином.
(b)  Інші цивільні позови
65.  При поданні своїх зауважень у справі у відповідь на зауваження Уряду заявниці також надали копії рішень Сухінського та Залізничного районних судів Львова, датовані 19 квітня та 7 грудня 2006 року, які присуджували другій заявниці щомісячні виплати у розмірі 830 гривень та 400 гривень у зв’язку зі втратою фінансової підтримки матері та батька, відповідно. Ці суми повинно було виплачувати Міністерство оборони до вісімнадцятого дня народження другої заявниці. Міністерство також було зобов’язано сплатити одноразові суми у розмірі 19,920 гривень та 10,167 гривень у прострочених платежах за першим та другим рішенням, відповідно. ці рішення не були оскаржені та набули статусу остаточних.
66.  Виконавчі провадження розпочалися по відношенню до обох рішень, однак, за словами заявниць, лише друге з них було виконано. Вони стверджували, що борг відповідно до першого рішення дорівнював гривневому еквіваленту у 7,786.27 євро (EUR) на момент обміну зауваженнями між сторонами.
2.  Позасудова компенсація та інші програми державної допомоги
67.  27 липня 2002 року Кабінет міністрів України виділив 10,000,0001 українських гривень з фонду державного резерву Львівській обласній державній адміністрації для ліквідації наслідків аварії (Указ № 1085).
68.  29 липня 2002 року обласна адміністрація створила комісію для розподілу цих фінансів, і визначила охоплювані категорії витрат (Указ № 718). Відповідно до рішення адміністрації, 5,485,000 гривень було необхідно розподілити між родинами загиблих осіб. Суми повинні були видаватися подружжям, дітям, батькам та особам, які залежали від загиблих, у розмірі від 20,000 до 40,000 гривень, в залежності від сімейних обставин. Указ також виділяв 2,075,000 гривень постраждалим, які пережили катастрофу; 500,000 гривень на допомогу родинам при організації похорон та наданні надгробків; 180,000 гривень стосовно медичних та реабілітаційних витрат; 553,000 по відношенню до забезпечення протезів та відповідної реабілітації, а решту фінансів - на інші категорії витрат. За словами Уряду, відповідні фінанси були розподілені по адресам до кінця 2002 року.
69.  3 вересня 2002 року Верховна Рада України вирішила перевести зарплату за один день кожного члена Верховної Ради, з їх згодою, на користь постраждалих від Скнилівської катастрофи.
70.  27 листопада 2002 року Виконавчий комітет Львівської міської ради вирішив, як розподілити 849,475 гривень, отримані муніципалітетом у вигляді благодійних пожертв (Указ № 522). Відповідно до цього рішення, 202,475 гривень з цих фінансів було необхідно розподілити між родинами загиблих; 405,000 гривень – між особами з серйозними незворотними ушкодженнями здоров’я; 121,492 гривень – між особами з тяжкими травмами та особами, які отримували стаціонарне лікування; 80,520 гривень – між особами з травмами середньої тяжкості, які отримували стаціонарне лікування, та 39,970 між особами, які отримували амбулаторне лікування.
71.  Декілька разів органи влади приймали додаткові рішення про виділення фінансової та іншої допомоги різним категоріям постраждалих (такі, як указ № 730 від 15 серпня 2003, № 1078 від 5 грудня 2003, а також № 221 від 5 березня 2004 Львівської міської ради, Указ № 328 від 19 липня 2012 року мера Львова, та інші). Відповідно до цих рішень були виділені подальші фінанси для медичних перевірок та реабілітації, на покриття витрат на відпочинок у рекреаційних закладах для дітей, а також на одноразові виплати постраждалим від аварії.
72.  Перша заявниця та пан І.М., її чоловік (третій член сім’ї заявників) отримали по 50,000 гривень з державного бюджету у зв’язку з загибеллю їх сина та невістки, та біля 6,200 гривень в якості допомоги для оплати похорон та іншої допомоги.
73.  Друга заявниця отримала загальну суму в розмірі 130,000 гривень з державних фінансів.
74.  Заявницям також видали ваучери на відпустку у Криму у 2002 році й вони були звільнені від сплати за дитячий садок другої заявниці. Подальша загальна сума в розмірі 180,000 гривень була зроблена доступною для родини заявників з благодійних фінансів, зібраних національними органами влади для постраждалих від аварії на авіашоу на Скнилівському аеродромі.
75.  Батьки Тетяни Міхно отримали загальну суму в розмірі 68,000 гривень в якості державної допомоги та біля 55,000 гривень в якості благодійних пожертв.
II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ
A.  Національне законодавство, яке стосується безпеки шоу та військової служби, що було в силі на день Скнилівської катастрофи
1.  Конституція України
76.  Стаття 3 Конституції України 1996 передбачає:
Стаття 3
“ Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.”
2.  Кримінальний кодекс України від 2001 року
77.  Відповідні положення Кримінального кодексу України, які були в силі на той час, передбачають:
Стаття 401.  Поняття військового злочину
“1.  Військовими злочинами визнаються передбачені цим розділом злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями...”
Стаття 416.  Порушення правил польотів або підготовки до них
“ Порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років.”
Стаття 424.  Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень
“1.  Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих цій особі прав чи повноважень... якщо ці дії заподіяли істотну шкоду, карається обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк ...
3.  Діяння, … передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.”
Стаття 425.  Недбале ставлення до військової служби
“1.  Недбале ставлення військової службової особи до служби, якщо це заподіяло істотну шкоду, карається штрафом...
2.  Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.”
3.  Закон України «Про Збройні Сили України» № 1934-XII від 6 грудня 1991 року (надалі «Закон про Збройні Сили»)
78.  Відповідні положення цього Закону, у формулюванні на той час, передбачали:
Стаття 3.  Структура Збройних Сил України
“Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої  влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України...”
4.  Закон України «Про статус внутрішньої служби Збройних Сил України» № 548-XIV від 24 березня 1999 року
79.  Відповідні положення цього закону, у формулюванні, актуальному на той час, передбачають:
“58.  Командир (начальник) є єдиноначальником і особисто відповідає перед державою за бойову... готовність довіреної йому військової частини...; за бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан, збереження життя і зміцнення здоров’я особового складу; за внутрішній порядок, стан і збереження озброєння, боєприпасів, бойової та іншої техніки ...
Командир (начальник) відповідно до посади, яку він займає, повинен діяти самостійно і вимагати від підлеглих виконання вимог Конституції України, законів України, статутів Збройних Сил України та інших нормативно-правових актів.
59.  Командир (начальник) зобов’язаний:
Планувати роботу і здійснювати заходи щодо підтримання та удосконалення бойової та мобілізаційної готовності і вимагати їх виконання...
Знати стан справ у дорученій йому військовій частині... ділові, морально-психологічні якості безпосередньо підпорядкованих військовослужбовців, бойову та іншу техніку, озброєння, що є в частині ...
Вміло спрямовувати військову частину ... у повсякденному житті та протягом виконання військових завдань.
Організовувати та безпосередньо керувати бойовою підготовкою, здійснювати контроль за її ходом, об’єктивно оцінювати досягнуті підлеглими результати...
Постійно вдосконалювати особисту підготовку та майстерність підпорядкованих командирів (начальників), методи керівництва військовою частиною...
Встановлювати у військовій частині... такий внутрішній порядок, який гарантував би неухильне виконання законів України і положень статутів Збройних Сил України...
проводити роботу щодо зміцнення військової дисципліни, запобігання надзвичайним подіям, кримінальним та іншим правопорушенням серед особового складу, своєчасно виявляти й усувати їх причини; аналізувати стан військової дисципліни і об’єктивно доповідати про це старшому командирові (начальникові) ...
5.  Положення Кабінету Міністрів України № 2025 від 18 грудня 1998 року «Про порядок підготовки спортивних структур та інших спеціально призначених місць для організації  громадських спортивних та культурно-демонстраційних подій»
80.  Це положення зобов’язувало усіх організаторів спортивних змагань, шоу та інших громадських подій вживати різні заходи з метою забезпечення громадської безпеки та отримувати дозвіл щодо безпеки від спеціальних комісій, діючих під юрисдикцією місцевої державної адміністрації. Він також зобов’язував місцеву державну адміністрацію створювати такі комісії з метою, зокрема, перевірки місць, призначених для громадських подій, напередодні цих подій. Ці комісії мали різні повноваження, у тому числі повноваження забороняти заплановану подію, якщо вони виявляли, що необхідні заходи безпеки не були вжиті.
6.  Положення Кабінету Міністрів України № 401 від 29 березня 2002 року «Про затвердження інструкції стосовно використання повітряного простору України»
81.  Пункт 22 у формулюванні, яке було актуальним на той час, передбачав:
“22.  Демонстраційні польоти над населеними пунктами виконуються за наявності дозволу органу місцевого самоврядування, Державіаслужби, Украероруху. Запити із зазначеного питання до Державіаслужби подаються   керівниками підприємств, установ, організацій  відповідними  командирами (начальниками) тільки після отримання дозволу від органу місцевого самоврядування...”
7.  Спеціальні постанови військової авіації
82.  Постанови військової авіації, які містять технічні правила для пілотів військової авіації та інших працівників, які займаються військовими льотними операціями і керуванням та підготовкою польотів, наводяться у пункті 38 вище.
B.  Національні закони та постанови стосовно безпеки авіашоу, які були введені після аварії на Скнилівському аеродромі
1.  Законодавство стосовно статусу місцевих та муніципальних органів влади
83.  3 лютого 2004 року були внесені зміни до статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» (№ 280/97-ВР від 21 травня 1997) та статті 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (№ 586-XIV від 9 квітня 1999), з поясненням обсягу обов’язків цих органів щодо координації та нагляду за будь-якою потенційно небезпечною діяльністю з використанням зброї або військового чи аналогічного обладнання, з метою запобігання будь-яким ризикам для громадського населення.
2.  Положення Кабінету Міністрів України № 378 від 26 березня 2003 року «Про затвердження порядку підготовки та проведення за участю особового складу з використанням озброєння і військової техніки Збройних Сил потенційно небезпечних заходів у присутності цивільного населення»
84.  Це положення, яке замінила його нова версія у 2014 році, встановлювало порядок організації військових парадів та інших подій, до яких входить демонстрація військового обладнання. Зокрема, положення містило різні вимоги для контролю за належним робочим станом обладнання та техніки для демонстрації, і вимагало, щоб офіцери, які повинні керувати технікою, проходили спеціальне навчання та обстеження, а також відпрацьовували свої виступи щонайменш п’ять разів до демонстрації перед громадськістю. Воно також прямо забороняло виконувати маневри вищого пілотажу над головами глядачів.
3.  Наказ Міністерства транспорту України № 728 від 14 жовтня 2002 року «Про додаткові заходи щодо усунення недоліків в організації роботи по забезпеченню безпеки на транспорті»
85.  Цей Закон указував державним посадовим особам, які несли відповідальність за транспортну безпеку, вжити низку заходів з метою контролю та поліпшення безпеки в системах авіаційного, залізничного та водного транспорту. Преамбула документа посилається на аварію на Скнилівському авіашоу наступним чином:
“ Розслідування причин катастрофи військового літака Су-27, що мала місце 27 липня ц. р. під час проведення авіаційно-спортивного свята, виявило значні недоліки в забезпеченні безпеки польотів повітряних суден, а також в організаційній роботі під час проведення подібних заходів...
До тяжких наслідків та загибелі людей призвели суттєві недоліки в організації, підготовці та проведенні авіаційно-спортивного свята, а також визначення зони пілотажу, порядку пілотування в ній, розміщення глядачів і техніки без урахування можливостей виникнення нештатних ситуацій та загрози життю людей.
Комісією відзначені також інші недоліки, пов'язані з проведенням авіаційно-спортивного свята та катастрофою у Скнилові: відсутність ... документів з питань організації та проведення подібних заходів; самоусунення від контролю за їх проведенням окремих посадових осіб та перевищення своїх повноважень іншими посадовими особами; відсутність експертизи з метою підтвердження гарантії безпеки глядачам та населенню...
З метою усунення недоліків в організації роботи з забезпечення безпеки на транспорті та удосконалення нормативно-правової бази з питань безпеки на транспорті наказую:
1.  Керівникам Державних департаментів транспорту
1.1.  В місячний термін забезпечити на всіх підвідомчих підприємствах вивчення матеріалів комісії з розслідування причин катастрофи... 27 липня ц.р... з працівниками, діяльність яких пов'язана з питаннями безпеки та ліквідації наслідків надзвичайних подій та стихійного лиха;
1.2.  До 15.11.2002 р. розробити вимоги безпеки під час проведення в підгалузях виставок, навчань, демонстраційних показів техніки, парадів тощо...”
4.  Інструкція щодо організації та виконання демонстраційних польотів, стверджена Наказом Міністерства транспорту України № 269 від 8 квітня 2003 року
86.  Вищевказана інструкція встановлювала базові правила та вказівки стосовно розподілу обов’язків між офіцерами та органами, залученими до організації та проведення демонстраційних польотів та планування запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій; забезпечувала перелік документів, які необхідно було подати до авіаційних органів з метою отримання дозволу на виступи, а також наводила базові вимоги стосовно кваліфікації та тренування пілотів та членів наземної команди, параметри для авіатранспорту та аеродромів, а також вимоги щодо поділення на зони.
87.  Інструкція вимагала, зокрема, щоб пілоти проходили спеціальні навчальні курси та тести, у тому числі перевірки знань про місце виступу, і щоб пілоти робили щонайменш п’ять тренувальних польотів, хоча б один з яких повинен проходити над місцем виступу. Вона також встановила правило про те, що зона вищого пілотажу повинна бути чітко означена для орієнтації пілотів у повітрі, і щоб її межі були щонайменш у 200 метрах від зони для глядачів.
88.  Інструкція наводила документи, які необхідно подати у пакеті заяви до муніципального органу, Укравіатрансу та Укравіаруху, для отримання дозволу на демонстраційний політ, до яких входили, зокрема, довідка про правильний технічний стан транспортного засобу, повний та виключний опис запланованих маневрів вищого пілотажу, план запобігання та ліквідації нещасних випадків, план розташування зон вищого пілотажу та зони для глядачів, та інші документи.
5.  Документи стосовно відшкодування та державної допомоги постраждалим від Скнилівської аварії
89.  Документи, надані Урядом України з метою надання допомоги постраждалим від аварії на Скнилівському авіашоу, наведені у пунктах 67-71 вище.
C.  Національне право, яке стосується незалежності прокуратури, судової влади та праці військових судів
1.  Конституція України
90.  Відповідні положення Конституції України передбачають наступне:
Стаття 126
“ Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється ...”
Стаття 129
“ Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права...”
91.  Подальші відповідні положення Конституції стосовно призначення та звільнення суддів та компетенції Вищої ради юстиції можна знайти у рішенні Суду у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine (№ 21722/11, §§ 59-60, ECHR 2013).
2.  Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК) від 1960 року, який втратив силу після набуття сили новим Кодексом, прийнятим 13 квітня 2012
92.  Відповідно до статті 3 Кодексу, яка була в силі на той час, провадження в кримінальних справах на території України здійснювалися за правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочину.
93.  Відповідно до статті 28 Кодексу, особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого,  цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.
94.  Відповідно до статті 36 Кодексу, злочини, які ставляться в вину військовим на службі, які мають військовий ранг полковника або вище, повинні бути віднесені в першій інстанції до відповідних обласних військових апеляційних судів або Апеляційного суду Військово-Морських Сил.
95.  Відповідно до статті 50 Кодексу, цивільні позивачі в рамках кримінальних проваджень (незалежно від того, чи розглядалися  провадження військовим або звичайним судом) мали, зокрема, наступні права: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого позову; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи членів суду або представників сторін; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду; а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову; тощо.
3.  Закон України «Про прокуратуру» № 1789-XII від 5 листопада 1991 (надалі «Закон про прокуратуру»)
96.  Стаття 46-1 цього закону, у формулюванні, актуальному на той час, передбачала:
Стаття 46-1.  Кадри органів військової прокуратури
“Військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту.”
4.  Закон України «Про статус суддів» № 2862-XII від 15 грудня 1992 року, скасований законом № 2453-VI від 7 липня 2010 року (надалі – «Закон про статус суддів»)
97.  Відповідно до статті 11 вищеозначеного Закону, яка була в силі на той час, незалежність суддів (звичайних та військових судів) забезпечувалася порядком їх призначення, зупинення їх повноважень та звільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів; особливим порядком здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду; правом судді на відставку; недоторканістю судді; створенням необхідних технічних та інформаційних умов для діяльності судів; матеріальним та соціальним забезпеченням суддів; особливим порядком фінансування судів; а також системою органів судового самоврядування.
98.  Стаття 44 вищеозначеного Закону встановлювала, що судді військових судів, які потребували поліпшення своїх житлових умов, мали право на отримання квартири чи будинку від Міністерства оборони упродовж шести місяців з дати призначення.
5.  Закон України «Про судоустрій України» № 3018-III від 7 лютого 2002 року, скасований Законом № 2453-VI від 7 липня 2010 року (надалі – «Закон про судоустрій»)
99.  Відповідні положення вищеозначеного Закону, у формулюванні, актуальному на той час, передбачали:
Стаття 16.  Незмінюваність суддів
“1.  Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді
вперше.”
Стаття 19.  Спеціалізація судів загальної юрисдикції
“1.  Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону...”
Стаття 21.  Види і склад місцевих судів
“1.  Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів...”
Стаття 25.  Види і склад апеляційних судів
“1.  У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.
2.  Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей... військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України ...”
Стаття 48.  Склад Верховного Суду України
“1.  ... До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України,  обрані на посаду безстроково...
2.  У складі Верховного Суду діють: Судова палата у цивільних справах; Судова палата у кримінальних справах; Судова палата у господарських справах; Судова палата в адміністративних справах ... [та] Військова судова колегія ...”
Стаття 63.  Особливості статусу військових суддів
“1.  Судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України.
2.  Військові звання суддям військових судів присвоюються Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України, якщо  інше  не  встановлено законом...
3.  Військовий суддя крім здійснення правосуддя не може залучатися до виконання інших обов'язків військової служби.”
Стаття 122.  Матеріально-технічне забезпечення судів
“1.  Матеріально-технічне забезпечення місцевих судів покладається на державну судову адміністрацію... Щодо забезпечення військових судів державна судова адміністрація взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України. Особовий склад військових судів користується   всіма  видами  військового  спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України...”
Стаття 133.  Забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах
“... 3.  Охорона приміщень військових судів здійснюється військовими частинами гарнізону, на території якого знаходиться відповідний військовий суд.”
100.  Відповідно до статті 50 вищеозначеного Закону, Голова Верховного Суду вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних посад військових суддів та відповідних цим посадам військових звань, а також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим суддям.
101.  Відповідно до статті 60 вищеозначеного Закону, кандидати на посади суддів військового суду повинні були перебувати на військовій службі та мати військове звання офіцерського складу на додаток до загальних вимог, встановлених для інших кандидатів у судді. Суддя,  строк повноважень якого закінчився, за його заявою має бути рекомендований для обрання суддею безстроково
102.  Відповідно до положень, які регулюють вибір, оцінку, просування по службі та дисциплінарну відповідальність суддів (зокрема, статей 61, 73-76 та 97 Закону), відповідні процедури були одними й тими ж для військових та цивільних суддів; не передбачалася участь посадових осіб Збройних Сил або Міністерства оборони у цих процедурах по відношенню до військових суддів.
103.  Стаття 119 вищеозначеного Закону передбачала створення Державної судової адміністрації в якості органа, який регулює фінансування судів, забезпечує їм технічне та логістичне забезпечення, та регулює інші питання їх повсякденного функціонування.
104.  Відповідно до статті 120 вищеозначеного Закону, усі суди повинні отримувати фінансування з Державного бюджету України. Верховний Суд регулює своє фінансування автономно, у той час, як за регулювання фінансів, виділених іншим звичайним судам (у тому числі військовим судам) відповідала Державна судова адміністрація. Державна судова адміністрація також повинна була розробити  бюджетні пропозиції для перегляду у Раді суддів України та подальшого подання до компетентних бюджетних органів. Окремий рядок у Державному бюджеті України повинен бути присвячений військовим судам.
6.  Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453‑VI від 7 липня 2010 року
105.  Перехідні положення вищеозначеного Закону передбачали ліквідацію військових судів з 15 вересня 2010 року. Вони також давали суддям військових судів вибір – залишити військову службу та продовжувати судову кар’єру у цивільних судах, або залишити судові посади та продовжувати військову службу у Збройних силах.
D.  Міжнародні матеріали стосовно здійснення правосуддя військовими судами
1.  Проект принципів щодо здійснення правосуддя військовими судами: Доповідь, представлена Спеціальним доповідачем Підкомісії з питань просування та захисту прав людини Комісії ООН з питань прав людини (U.N. Doc. E/CN.4/2006/58 at 4 (2006))
106.  Відповідні частини Проекту принципів передбачають:
Принцип № 1.  Створення військових судових органів на основі конституції або закону
“Військові судові органи, якщо вони існують, можуть створюватися лише на основі конституції або закону, з повагою до принципів розділу влади. Вони повинні бути невід’ємною частиною загальної судової системи ...”
Принцип № 8.  Функціональна компетенція військових судів
“Компетенція військових судів повинна обмежуватися розглядом правопорушень суто військового характеру, скоєних військовослужбовцями. Військові суди можуть розглядати справи осіб, подібних військовослужбовцям, пов’язані лише з їх діями в якості осіб, подібних військовослужбовцям ...”
Принцип № 9.  Розгляд справ осіб, учинивши серйозні порушення прав людини
“За будь-яких обставин компетенція військових судів повинна уступати місце компетенції звичайних судів при розгляді справ про серйозні порушення прав людини, такі, як позасудові страти, насильницькі зникнення та катування, а також кримінальному переслідуванні та покаранні осіб, учинивши ці злочини ...”
Принцип № 13.  Право на компетентний, незалежний та неупереджений суд
“... Особи, обрані для виконання функцій суддів у військових судах, повинні бути чесними та компетентними й мати необхідну юридичну освіту та кваліфікацію. Статус військових суддів повинен гарантувати їм незалежність та неупередженість, зокрема по відношенню до військової ієрархії ...”
2.  Резолюція, прийнята Радою ООН з питань прав людини 23 березня 2012 року щодо цілісності судової системи (A/HRC/RES/19/31)
107.  Відповідні частини Резолюції передбачають:
“Рада з прав людини...
1.  Приймає до уваги відповідні розділи ... доповіді, наданої Спеціальним доповідачем ... з питань здійснення правосуддя військовими судами [E/CN.4/2006/58]; ...
8.  Закликає держави, які мають військові суди або спеціальні трибунали для розгляду справ військових злочинців забезпечити, щоб такі органи були невід’ємною частиною загальної судової системи, і щоб такі суди користувалися належними процедурами, які визнаються гарантіями справедливого судового процесу відповідно до національного законодавства ...”
3.  Записка Генерального секретаря ООН, яка передає доповідь Спеціального доповідача про незалежність суддів та адвокатів (A/68/285) від 7 серпня 2013 року
108.  7 серпня 2013 року Генеральний секретар ООН передав Генеральній асамблеї ООН доповідь Спеціального доповідача про незалежність суддів та адвокатів, Габріели Хол, для розгляду на 68-й сесії. Відповідні частини доповіді містять наступне:
“20.  З часом спостерігається зростання тенденції до обмеження юрисдикції військових судів. Традиційна модель військового правосуддя, згідно з якою особа, яка дає накази, займає місце у суді, поступово проходила важливі зміни, в результаті чого військові суди все більше включалися, в якості спеціалізованого відділення, до загальної судової системи. Декілька країн вже відмовилися від функціонування військових судів у мирний час та передали відповідальність за розгляд стверджуваних порушень з боку військовослужбовців до звичайних судів та/або дисциплінарних органів. ...
26.  Позиція військових судів у структурі держави та їх відносини зі «звичайною» судовою системою відрізняються в різних країнах. У багатьох країнах військові суди є частиною судової системи, і часто є її спеціалізованою галуззю. В інших країнах військові суди знаходяться поза межами звичайної юрисдикції, та прикріплені до виконавчої галузі, часто до Міністерства оборони. У декількох країнах загальна судова система має повноваження для перегляду рішень, винесених військовими судами. Для цього деякі країни встановили спеціальні військові відділи у рамках верховного суду або доповнили звичайних суддів військовослужбовцями.
27.  Державна практика також неоднорідна щодо складу військових судів. У декількох країнах військові суди складаються лише з активних або відставних офіцерів збройних сил, які мають належну підготовку або кваліфікацію у питаннях права. У деяких випадках військові судді не зобов’язані проходити юридичне навчання. В інших країнах військові суди складаються з професійних суддів, які є військовими або цивільними суддями та мають військовий досвід та знання про функціонування збройних сил.
28.  У національному законодавстві зазвичай стверджується, що військові судді повинні мати той же рівень освіти та підготовки, який потребується від цивільних суддів. У країнах, де військовими судами керує звичайна судова система, цивільним суддям можуть допомагати військовослужбовці...
Рекомендації:
91.  Спеціальний доповідач бажає зробити наступні рекомендації з метою допомоги державам при забезпеченні того, щоб при існуванні військової судової системи, військові суди здійснювали правосуддя у повній відповідності з міжнародним правом та стандартами в області прав людини. ...
93.  Незалежність військових судів повинна бути гарантована законом на найвищому рівні. ... незалежність військових судів та їх включення до загального керування судовою системою Держави повинна гарантуватися у конституції або основоположному законі, якщо держава не має написаної конституції. ...
95.  Для забезпечення незалежності військових суддів, їх статус, у тому числі їх безпека, адекватна винагорода, умови служби, пенсії та вік відставки, повинні визначатися законом. Зокрема, військові судді повинні мати гарантовану посаду до обов’язкового пенсійного віку або закінчення строку посади, якщо такий існує. Вони також повинні звільнятися лише на серйозних підставах неналежної поведінки або некомпетентності, відповідно до справедливих процедур, які забезпечують ефективність, прозорість та неупередженість, закріплених у конституції або законі. ...
97.  Національне законодавство повинно наводити об’єктивні критерії для вибору військових суддів... Держави повинні розглянути можливість створення незалежного органу, до завдань якого входить вибір військових суддів. ...
98.  В якості спеціалізованої юрисдикції спрямованої на службу конкретним дисциплінарним потребам військовослужбовців, ratione materiae юрисдикція військових судів повинна обмежуватися кримінальними злочинами лише військового характеру, інакше кажучи, злочинами, які за своїм характером відносяться лише до законно захищених інтересів військового характеру, таких, як дезертирство, непокірність або залишення посади чи командування.
...
106.  Юрисдикція звичайних судів повинна переважати над юрисдикцією військових судів при проведенні перевірок стверджуваних правопорушень за участі тяжких порушень прав людини та при покаранні та судовому розгляді осіб, обвинувачених у таких злочинах, за будь-яких обставин, у тому числі – коли стверджувані дії були вчинені військовослужбовцями.
107.  Військові суди та провадження в них повинні, за будь-яких обставин, поважати та застосовувати принципи міжнародного права, які стосуються справедливого судового процесу. Будь-які обмеження вимог справедливого судового процесу та гарантії належних процедур повинні забезпечуватися законодавством, виправдовуватися об’єктивними підставами, бути пропорційними, та не повинні підривати загальне право на справедливий судовий процес ...”
ПРАВО
I.  СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
109.  Заявниці скаржилися на те, що державні органи влади не створили необхідні законодавчі, адміністративні та практичні гарантії для захисту життя членів їх родини протягом авіашоу; що вони несли пряму відповідальність за падіння літака, яке призвело до загибелі родичів заявниць, та не провели ефективне незалежне розслідування відповідних обставин. Заявниці посилалися на статтю 2 § 1 Конвенції, яка передбачає:
“1.  Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.”
A.  Щодо прийнятності
1.  Доводи сторін
(a)  Уряд
110.  Уряд стверджував, що заявниці втратили статус постраждалих по відношенню до своєї скарги відповідно до матеріального аспекту статті 2 Конвенції, і тому ця скарга повинна бути відхилена як несумісна ratione personae з положеннями Конвенції.
111.  Зокрема, Уряд зауважив, що порушення права родичів заявниць на життя було визнано на національному рівні, й заявниці отримали відшкодування за це порушення. Окрім цього національні органи влади провели оперативне та ефективне розслідування, яке призвело до ретельного встановлення усіх обставин аварії та покарання винних.
112.  Уряд також стверджував, що процесуальна скарга заявниць, у тому, що стосувалося неналежності розслідування, були явно необґрунтованими. Зокрема, розслідування проводила під наглядом генеральної прокуратури команда слідчих, які належали до різних органів. Воно призвело до обвинувачення десяти військовослужбовців, у тому числі п’яти офіцерів у званні генерала. Навіть після того, як деякі відповідачі були виправдані судом, прокуратура обрала оскаржити це рішення та наполягала на обвинуваченнях до кінця проваджень. Тому було неможливо виявити об’єктивну або суб’єктивну відсутність незалежності або неупередженості з боку слідчих органів.
(b)  Заявниці
113.  Заявниці опротестували думку Уряду.
114.  Вони стверджували, що державні органи влади не зробили майже нічого для забезпечення безпеки глядачів на Скнилівському авіашоу та не вжили усі необхідні заходи для виправлення цього порушення у їх відношенні. Зокрема, компенсаційне відшкодування, яке було їм забезпечено, було неналежним та супроводжувалося значними затримками. Окрім цього, відповідне розслідування не було належним, оскільки вищі військові та цивільні місцеві органи несправедливо уникнули кримінальної відповідальності за свою недбалість при організації шоу, у той час як покарання осіб, визнаних винними, було недостатнім.
115.  Заявниці також стверджували, що розслідування не було незалежним. Зокрема, більшість слідчих та прокурорів, залучених до справи, були військовослужбовцями на службі у Збройних Силах під контролем Міністерства оборони. Розслідування аварії розпочала військова прокуратура і воно продовжувалося під наглядом Управління військової прокуратури у генеральній прокуратурі. Окрім цього, остання оцінка авіаційного експерту, відповідно до якої старші офіцери ВПС були визнані як ті, що не скоїли порушення обов’язків та яка використовувалася судами для обґрунтування виправдань, проводилася військовими офіцерами, які по ієрархії були підлеглими С.О., одного з відповідачів у справі, який був заступником командуючого ВПС на той час. Всупереч запитам заявниць, С.O. не був відсторонений від своїх обов’язків протягом розслідування у своєму відношенні. Нарешті, усі судді, які вели кримінальну справу проти офіцерів ВПС, також були військовослужбовцями. Тому вони не мали необхідної незалежності від Міністерства оборони та Збройних Сил.
2.  Оцінка Суду
116.  Суд повторює, що, відповідно до принципу субсидіарності, у першу чергу національні органи влади повинні виправити будь-які стверджувані порушення Конвенції. У цьому відношенні питання про те, чи може заявник вважатися постраждалим від стверджуваного порушення, є важливим на всіх стадіяї проваджень відповідно до Конвенції (див., наприклад, Nikolova and Velichkova v. Bulgaria, № 7888/03, § 49, 20 грудня 2007). Суд раніше визнавав, що рішення або захід на користь заявника у принципі не буде достатнім для того, щоб позбавити його статусу «постраждалого», якщо національні органи влади не визнають, явно або по суті, та не забезпечать відшкодування за порушення Конвенції (див. там же).
117.  Сума та своєчасна сплата відшкодування за відчуті страждання є важливою при оцінці належності відшкодування збитку за загиблого члена родини (див., зокрема, Öneryıldız v. Turkey [GC], № 48939/99, § 152, ECHR 2004‑XII; та Nikolova and Velichkova, цит. вище, § 52). Питання того, чи отримав заявник відшкодування шкоди – питання, порівняне до справедливої сатисфакції, яку передбачає стаття 41 Конвенції – є важливим у цьому сенсі (див., наприклад, Firstov v. Russia, № 42119/04, § 31, 20 лютого 2014; Sizarev v. Ukraine, № 17116/04, § 93, 17 січня 2013; та Zgonnik v. Ukraine, № 5976/08 (dec.), 18 грудня 2012).
118.  Розглянувши факти справи у світлі наведених вище принципів, Суд зауважує, що сукупна сума виплат стосовно відшкодування, виділена з державних коштів для родини заявниць та інших родичів у зв’язку з загибеллю Сергія та Тетяни Міхно судовими та позасудовими засобами (див. пункти 60, 65 та 72-74 вище), була порівняна з сумами, які сам Суд присуджував відповідно до статті 41 Конвенції в інших нещодавніх рішеннях проти України, в яких висувалися аналогічні питання (див., наприклад, Gorovenky and Bugara v. Ukraine, № 36146/05 та 42418/05, § 55, 12 січня 2012; Mosendz, цит. вище, § 129; та Arskaya v. Ukraine, № 45076/05, § 95, 5 грудня 2013). Він також зазначає, що мала місце значна непояснена затримка у сплаті відшкодування першій заявниці, присудженого рішенням від 23 червня 2005 року (див. пункти 63-64 вище). Однак, оскільки більша сума сплати, присуджена родині заявниць, та інша державна допомога були доступними оперативно, а сума, присуджена стосовно рішення першій заявниці, була сплачена у повному обсязі, Суд вважає, що ця затримка, яка могла бути доречною при розгляді скарг відповідно до інших положень Конвенції, таких як, наприклад, статті 6, не може сама по собі служити основою для відхилення заперечення Уряду про поточний статус першої заявниці в якості постраждалої відповідно до статті 2 (див., з необхідними змінами, Fedina v. Ukraine, № 17185/02, §§ 66, 72 та 81, 2 вересня 2010).
119.  У той же час Суд зазначає, на підставі своєї встановленої юриспруденції, що у справах, які стосуються втрати життя або смертельної загрози життю, у контексті небезпечної діяльності, присудження відшкодування є важливим, але не єдиним елементом компенсації. Державні органи влади також зобов’язані провести ретельне та ефективне розслідування, здатне призвести до виявлення та покарання відповідальних осіб (див., серед інших, Budayeva and Others v. Russia, №№ 15339/02, 21166/02, 20058/02, 11673/02 та 15343/02, § 140, ECHR 2008 (витяги); Esmukhambetov and Others v. Russia, № 23445/03, § 107, 29 березня 2011; та Kolyadenko and Others v. Russia, №№ 17423/05, 20534/05, 20678/05, 23263/05, 24283/05 та 35673/05, § 190, 28 лютого 2012).
120.  Ретельно розглянувши усі доводи сторін, Суд зазначає, що питання статусу заявниць у якості «постраждалих» тісно пов’язане з питанням загальної ефективності розслідування у даній справі (див., наприклад, Nikolova and Velichkova, цит. вище, § 47, та Esmukhambetov and Others, цит. вище, §§ 107-08), у тому числі незалежності як складового елементу такої ефективності (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey [GC], № 24014/05, § 225, 14 квітня 2015). Тому буде доречним приєднати зауваження Уряду щодо статусу заявниць у якості постраждалих до суті та розглянути його, разом з доводами сторін стосовно незалежності розслідування, при розгляді суті відповідної скарги відповідно до статті 2 Конвенції.
121.  В інших аспектах скарги заявниць відповідно до статті 2 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції, та не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути проголошені прийнятними.
B.  Щодо суті
1.  Доводи сторін
122.  Заявниці стверджували, що державні органи влади несли відповідальність за нездатність захистити життя їх родичів та провести ефективне розслідування, при якому б усі винні особи були притягнуті до відповідальності. Вони повторили висновки звіту НУО «Скнилівська трагедія» (див. пункти 25-30 вище) стосовно порушень безпеки глядачів протягом авіашоу, та стверджували, що застосовна правова система була неналежною і що старші військові офіцери та місцеві цивільні посадові особи несправедливо уникнули відповідальності за свої порушення. Вони також стверджували, що покарання, накладені на засуджених офіцерів, були непропорційно м’якими, а у провадженнях існували численні процесуальні недоліки.
123.  Уряд не погодився. Він посилався на свої аргументи стосовно належності національного розслідування та достатньої суми відшкодування для заявниць на національному рівні (див. пункти 110-112). За словами Уряду, національна правова система була належною й це дозволило встановити всі відповідні факти та належним чином розподілити відповідальність за інцидент.
2.  Оцінка Суду
(a)  Матеріальний аспект статті 2 Конвенції
124.  Суд повторює, що перше речення статті 2 § 1 зобов’язує державу не тільки утриматися від незаконного позбавлення життя, але й вжити доречні кроки для захисту життя осіб під його юрисдикцією (див., зокрема, L.C.B. v. the United Kingdom, 9 червня 1998, § 36, Reports of Judgments and Decisions 1998-III). Для виникнення позитивного зобов’язання щодо захисту життя необхідно встановити, що органи влади знали або повинні були знати на той час про існування справжньої та безпосередньої загрози життю конкретної особи, і якщо це було так – що вони не вжили заходів у межах своїх повноважень, які б при розумному розгляді могли запобігти цій загрозі (див., серед інших, Finogenov and Others v. Russia, №№ 18299/03 та 27311/03, § 209, ECHR 2011 (витяги); Banel v. Lithuania, № 14326/11, § 65, 18 червня 2013; та Prilutskiy v. Ukraine, № 40429/08, § 33, 26 лютого 2015). Це позитивне зобов’язання тягне за собою насамперед обов’язок держави створити законодавчу та адміністративну систему для регулювання небезпечної діяльності, яка повинна забезпечити, зокрема, доречні процедури, беручи до уваги технічні аспекти відповідної діяльності (див., зокрема, Öneryıldız v. Turkey, цит. вище, § 90).
125.  Як випливає з матеріалів справи, першочерговою причиною аварії на Скнилівському авіашоу, яка забрала життя Сергія та Тетяни Міхно, була технічна помилка з боку В.T., військового пілота, при виконанні маневру вищого пілотажу, не передбаченого у його польотному завданні та не відпрацьованого ним до авіашоу, у поєднанні з відсутністю своєчасного втручання команди підтримки у його неправильну поведінку (див. пункти 16 та 51 вище). Держава-відповідач несе відповідальність за ці загибелі й тому це питання не було опротестовано сторонами.
126.  Суд також зауважує, що на думку заявниць, держава була відповідальною у значно ширшому сенсі, зокрема, через те, що не створила належну загальну нормативно-правову систему для організації авіашоу та у зв’язку з неналежним плануванням та підготовкою відповідного авіашоу.
127.  У цьому зв’язку слід зазначити, що після аварії на національному рівні була прийнята низка нових нормативних актів з метою поліпшення відповідних стандартів безпеки (див. пункти 83-89 вище). Однак, задача Суду не полягає в порівнянні якості відповідної правової системи до та після аварії in abstracto. У цьому зв’язку Суд зазначає, що коли держава повинна вжити позитивні заходи, вибір заходів, у принципі, є питанням, яке потрапляє до свободи розсуду договірної держави. Існують різні можливості для забезпечення дотримання прав Конвенції, і навіть якщо держава не скористалася одним конкретним засобом, вона усе ще може виконати свій позитивний обов’язок за допомогою інших засобів (див., наприклад, Budayeva and Others, цит. вище, §§ 134-35). Наприклад, відсутність загальних законодавчих вказівок може компенсуватися розробленням конкретної програми шоу з боку органу, який приймає безпосередню участь у плануванні або контролі за шоу.
128.  Тим часом, як однозначно слідує з результатів усіх співпадаючих національних розслідувань (а саме, розслідувань Спеціальної урядової комісії, Міністерства оборони, комісії, створеної муніципалітетом та НУО, створеної родичами постраждалих), Скнилівське авіашоу було в цілому організовано зі значними недоліками у плані безпеки, які походили з недостатньо детальної загальної нормативної системи (див. пункти 18, 20 та 85 вище) та нездатності військових та цивільних органів влади повністю скористатися існуючою системою для втілення усіх можливих заходів щодо мінімізації ризику для життя глядачів (див. пункти 17-20, 22-24, 26-30, 34, 37-38 та 87 вище). Як випливає з матеріалів справи, ці чинники вкупі призвели до неналежної підготовки аеродрому до безпечного розміщення глядачів та недостатньої готовності команди до роботи. Беручи до уваги рівень подробиць у фактичних висновках та одноголосність в основних висновках між усіма національними органами, які разом розслідували відповідні факти, Суд в силу своєї субсидіарної ролі, не закликається переглянути їх висновки щодо головних або другорядних причин аварії.
129.  Тому Суд вважає, що відповідальність держави за аварію на Скнилівському авіашоу стає актуальною у зв’язку з недбалими діями та бездіяльністю її військових пілотів та їх команди підтримки, а також у зв’язку з нездатністю інших компетентних органів та офіцерів створити необхідні процедури, заходи безпеки та запобіжні заходи з метою підготовки аеродрому до безпечного розміщення глядачів та забезпечення належної готовності команди виконавців до завдання.
130.  Суд надалі нагадує, що за словами Уряду, це питання було належним чином розглянутим на національному рівні шляхом виявлення та покарання усіх осіб, відповідальних за ці порушення. У світлі цих доводів Суд спочатку проаналізує те, як держава-відповідач дотримала своє процесуальне зобов’язання відповідно до статті 2, після чого визначить, чи існує усе ще необхідність постановити про існування матеріального порушення.
(b)  Процесуальний аспект статті 2 Конвенції
(i)  Загальні принципи
131.  Суд повторює зі своєї встановленої юриспруденції, що коли відбувається травма, яка загрожує життю, або загибель, стаття 2 Конвенції вимагає існування ефективної судової системи для забезпечення виконання законодавчої системи, спрямованої на захист права на життя шляхом надання доречного відшкодування (див., наприклад, Anna Todorova v. Bulgaria, № 23302/03, § 72, 24 травня 2011, та Antonov v. Ukraine, № 28096/04, § 44, 3 листопада 2011). Така система може, і за певних обставин буде включати застосування кримінального законодавства (див., серед інших, Antonov, цит. вище, § 45). У конкретному контексті втрати життя або тяжкої травми, отриманої у зв’язку з небезпечною діяльністю, Суд вважав, що офіційне кримінальне розслідування є необхідним, оскільки державні органи влади часто є єдиними органами, які мають достатні відповідні знання для виявлення та встановлення складного явища, яке могло стати причиною інциденту (див., зокрема, Öneryıldız, цит. вище, § 93 та Brincat and Others v. Malta, №№ 60908/11, 62110/11, 62129/11, 62312/11 та 62338/11, §§ 121-122, 24 липня 2014).
132.  Дотримання офіційним розслідуванням процесуальних вимог статті 2 оцінюється на основі декількох ключових параметрів: належності слідчих заходів, оперативності розслідування, участі родини загиблих осіб, та незалежності розслідування (див., у якості нещодавного, Mustafa and Fecire Tunç, цит. вище, § 225). Для того, щоб вважатися «ефективним», розслідування повинно, по-перше, бути належним (див. Ramsahai and Others v. the Netherlands [GC], № 52391/99, § 324, ECHR 2007‑II). Тобто, воно повинно бути здатним призвести до встановлення фактів і, якщо це доречно, встановлення та покарання відповідальних осіб (див. Mustafa and Fecire Tunç, цит. вище, §§ 172-174).
133.  Ці вимоги також поширюються на стадію суду (див. Abdullah Yılmaz v. Turkey, № 21899/02, § 58, 17 червня 2008, та Mosendz, цит. вище, § 94). Не можна зробити висновок про те, що стаття 2 може потягти за собою право покарати або засудити за кримінальні правопорушення треті сторони або абсолютне зобов’язання того, щоб усі кримінальні переслідування призводили до засудження, або навіть до конкретного вироку (Giuliani and Gaggio v. Italy [GC], № 23458/02, § 306, ECHR 2011 (витяги)). Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість не вчиняється умисно, позитивне зобов’язання щодо створення ефективної судової системи, яке накладає стаття 2, не обов’язково потребуватиме надання у кожній справі засобу правового захисту відповідно до кримінального права. Суд вже постановляв, що у конкретній сфері медичної недбалості, або по відношенню до можливої відповідальності державних посадових осіб за загибель, яка відбулася у результаті їх недбалості, зобов’язання може, наприклад, також бути виконаним, якщо правова система забезпечить постраждалим засіб правового захисту у цивільних судах, окремо або в поєднанні з засобом правового захисту у кримінальних судах, що дозволить встановити будь-яку відповідальність лікарів або інших працівників та отримати будь-яке належне відшкодування у цивільному порядку, таке, як наказ про відшкодування шкоди та оприлюднення рішення. Можуть також бути передбачені дисциплінарні заходи (див. Branko Tomašić and Others v. Croatia, № 46598/06, § 64, 15 січня 2009 року з подальшими посиланнями). У той же час національні суди за жодних обставин не повинні бути готові дозволити злочинам, які загрожували життю, залишитися безкарними (див. Öneryıldız, цит. вище, § 95; Budayeva and Others, цит. вище, § 145; та Giuliani and Gaggio, цит. вище, § 306).
134.  Стаття 2 Конвенції передбачає, серед інших вимог, що розслідування повинно бути в достатній мірі незалежним (див., у якості нещодавнього, Mustafa Tunç and Fecire Tunç, цит. вище, § 217). Вона не вимагає, щоб особи та органи, відповідальні за розслідування, були абсолютно незалежними, але потребує, щоб вони були достатньо незалежними від осіб та структур, які можуть бути залучені до відповідальності (див. там же та Ramsahai and Others v. the Netherlands [GC], № 52391/99, §§ 343 та 344, ECHR 2007‑II). Належність рівню незалежності оцінюється у світлі усіх обставин, які є конкретними у кожній окремій справі. Коли статутна або інституційна незалежність розслідування піддається сумнівам, така ситуація, хоча вона не є рішучою, закликатиме до більш суворого контролю з боку Суду щодо того, чи проводилося розслідування незалежно. Правильний підхід у таких справах полягає у розгляді того, чи пошкодили оскаржувані обставини ефективності розслідування та його можливості пролити світло на обставини загибелі й покарати відповідальних осіб, і якщо так – в якій мірі (див. Mustafa Tunç and Fecire Tunç, цит. вище, §§ 223 та 224).
(ii)  Незалежність розслідування у даній справі
135.  У той мірі, в якій заявниці у даній справі скаржаться на те, що національне розслідування не мало необхідної незалежності, Суд зауважує, що прокурори та слідчі з військової прокуратури, які були основою слідчої команди, а також усі судді, які займалися справою, були військовослужбовцями. Відповідно до закону, застосовного на той час, вони були кадрами Збройних Сил, які були підлеглими Міністерства оборони (див. пункти 78, 96 та 99 (які цитують статтю 63 Закону про судоустрій вище). Суд також зазначає, що хоча більшість високопосадових відповідачів були звільнені з військової служби незабаром після інциденту, колишній командуючий 14-го корпусу (Генерал-лейтенант С.O.), який був понижений у званні в силу дисциплінарного покарання після аварії на авіашоу, був незабаром після цього підвищений і на момент свого суду займав дуже важливу посаду заступника командуючого Військово-повітряних сил. Видається, що щонайменш протягом деякого періоду проваджень він був відсторонений від виконання обов’язків (див. пункт 54 вище), однак, тривалість цього відсторонення невідома.
136.  У той же час Суд зазначає, що сторони не стверджували, що існувала субординація або будь-які особливі відношення між відповідачами та будь-яким зі слідчих, прокурорів або суддів, залучених до проваджень. Він також зазначає, що досягнуті прокуратурою висновки щодо обставин аварії були в цілому аналогічні висновкам, досягнутим численними іншими органами, які також розслідували аварію, у тому числі висновкам спеціально створеної урядової комісії, незалежність якої не опротестовувалася, і НУО «Скнилівська трагедія». Заявниці не продемонстрували та не стверджували, що органи слідства та прокуратури не виявили або намагалися приховати будь-який факт або обставину, важливу для встановлення правди стосовно аварії. Слід також зауважити, що прокуратура постійно наполягала на висуненні звинувачень військовим офіцерам протягом усіх проваджень, у тому числі шляхом подання апеляції після виправдання деяких відповідачів. За цих обставин Суд не має підстави для досягнення висновку про те, що характер дій органів слідства та прокуратури був недостатньо незалежним.
137.  Що стосується стверджуваної ієрархічної субординації між С.О. та експертами, залученими до остаточної авіаційної експертизи, Суд зауважує, що група відповідних експертів складалася з п’яти військовослужбовців у відставці та двох цивільних експертів, які, відповідно до висновків прокуратури, ніколи не були під командуванням С.О. Слід зауважити, що три інші кандидати були відхилені саме за цієї підстави (див. пункт 42 вище). На основі матеріалів справи Суд не вбачає підстав для досягнення висновку про те, що відповідні експерти не мали необхідної незалежності для цілей статті 2.
138.  Нарешті, у тому, що стосується стверджуваної відсутності незалежності суддів, які брали участь у розгляді кримінальної справи проти військових офіцерів, Суд зазначає, що заявниці зупинилися на тому факті, що судді були військовослужбовцями, і що вони виправдали високопосадових офіцерів, обвинувачених у рамках «справи организаторів». Суд вважає, що самі ці аргументи не можуть викликати сумніви щодо незалежності суддів для цілей статті 2 (див. Mustafa Tunç and Fecire Tunç, цит. вище, §§ 249 та 253). Більш того, чотири офіцери, які були виправдані, раніше були притягнуті до дисциплінарної відповідальності Міністерством оборони за недбалість при організації шоу, і три з них після цього були звільнені з Військово-повітряних сил на цій підставі. За цих обставин Суд не має підстави для досягнення висновку про те, що судді виправдали цих офіцерів під тиском Міністерства.
139.  У світлі наведених вище міркувань Суд робить висновок про те, що національне розслідування було достатньо незалежним для цілей статті 2.
140.  Однак, беручи до уваги різницю у необхідних гарантіях незалежності суддів, захищених статтею 2 та статтею 6 Конвенції (див. Mustafa Tunç and Fecire Tunç, цит. вище, §§ 220‑222) та беручи до уваги скарги заявниць стосовно відсутності структурної незалежності військових судів, Суд також розгляне це питання відповідно до статті 6 Конвенції (див. пункти 156‑167 нижче).
(iii)  Належність розслідування у даній справі
141.  При прийнятті рішення щодо того, чи було розслідування «належним», Суд зазначає з самого початку, що заявниці скаржаться, по суті, на те, що покарання, накладене на військових, засуджених за недбалість та недоліки, які призвели до аварії на авіашоу, було занадто м’яким, і що не всі органи влади та офіцери, винні у недбалості, переслідувалися та були покарані у кримінальному порядку.
142.  Слід зауважити, що заявниці не опротестовують повність або точність ключових фактичних висновків. У дійсності, як Суд вже постановив у пункті 128 вище, численні паралельні розслідування, у тому числі розслідування, яке проводила НУО «Скнилівська трагедія», досягли аналогічних висновків стосовно найважливіших фактичних обставин, які відносилися до аварії.
143.  Що стосується розподілу відповідальності у праві між різними відповідними офіцерами та органами, Суд нагадує, що національне розслідування призвело до засудження п’яти військових. Зокрема, В.Т., перший пілот, щодо якого було визнано, що він порушив польотне завдання, був засуджений до чотирнадцяти років позбавлення волі. На момент обміну зауваженнями між сторонами він усе ще відбував тюремне покарання. Другий пілот, керівник польотів авіашоу, та керівник вищого пілотажу, визнані відповідальними за те, що не втрутилися у неналежну поведінку першого пілота, також були засуджені до різних тюремних строків (див. пункт 51 вище). Нарешті, керівник служби безпеки 14-го корпусу був засуджений до позбавлення волі умовно за те, що не створив змістовний план запобігання надзвичайним випадкам (див. там же.).
144.  На основі поданих до нього матеріалів Суд не вбачає існування свавілля у національних рішеннях стосовно вищеозначених офіцерів, яке б закликало до їх суттєвого перегляду у провадженнях стосовно Конвенції. Беручи до уваги характер порушень цих офіцерів, Суд також вважає, що їх покарання були не настільки м’якими, щоб вийти за межі свободи розсуду, притаманної національним судовим органам у цьому відношенні.
145.  У той мірі, в якій заявниці скаржилися на те, що місцеві цивільні органи влади та високопосадові військовослужбовці, відповідальні за погану організацію шоу, були звільнені від відповідальності, Суд повторює зі своєї юриспруденції, що у випадках, коли органи влади, повністю розуміючи можливі наслідки та зневажаючи своїми повноваженнями, не вжили необхідні та достатні заходи для уникнення ризику, притаманного небезпечній діяльності, той факт, що особи, відповідальні за загрозу життю, не отримали кримінального обвинувачення та не переслідувалися, може дорівнювати порушенню статті 2 (див. Budayeva and Others, цит. вище, § 140; та Kolyadenko and Others, цит. вище, § 190). У той же час Суд повторює, що стаття 2 не тягне за собою право переслідувати або карати третю сторону за кримінальне правопорушення або абсолютне зобов’язання того, щоб усі переслідування закінчувалися засудженнями (Giuliani and Gaggio, цит. вище, § 306).
146.  З матеріалів справи випливає, що національні рішення про відмову в переслідуванні певних офіцерів, а також виправдання чотирьох високопосадових осіб з ВПС, ґрунтувалися на ретельному встановленні та оцінці відповідних фактів. Зокрема, було встановлено, що їх дії та недоліки не мали прямого причинно-наслідкового зв’язку з аварією. Суди дійшли висновку, що відповідні офіцери виконували свої обов’язки у межах своїх повноважень, і їх дії не були кримінальними порушеннями у вигляді недбалого ставлення до військової служби, передбаченого статтею 425 § 2 або будь-яким іншим положенням кримінального права (див. витяги з судових рішень у пункті 56 вище). Судові органи підкреслили, що безпосередньою причиною аварії було непередбачуване рішення першого пілота відхилитися від польотного завдання, і що притягнення до відповідальності високопосадових офіцерів за те, що вони не проконтролювали його тренування та працю більш ретельно, становило б занадто широке тлумачення військових статутів та інших відповідних правових актів. За цих обставин сам факт того, що національні органи влади утрималися від накладення кримінальної відповідальності на цих офіцерів після змагальних слухань не може служити підставою для визнання того, що розслідування не було належним.
147.  Суд також зазначає, що на додаток до кримінального засудження п’яти військовослужбовців, зазначених вище, декілька інших військовослужбовців, у тому числі декілька високопосадових офіцерів Військово-Повітряних Сил, були притягнуті до дисциплінарної відповідальності (див. пункт 21 вище). В подальшому три з них, у тому числі тодішній головнокомандуючий Військово-Повітряних Сил  та два члени штабу ВПС, були звільнені з військової служби, у той час як командуючий 14-го корпусу був понижений у званні. Цей останній офіцер також був відсторонений від виконання своїх обов’язків протягом активної стадії кримінальних проваджень проти нього (див. пункт 54 вище). У тому, що стосується відповідальності місцевих цивільних органів влади, слід зауважити, що не вони організовували шоу, і їх роль в організації була допоміжною. Приписувані їм процесуальні порушення, беручи до уваги їх характер, не призводили та не могли призвести до аварії.
148.  Беручи до уваги, що розслідування призвело до достатнього встановлення фактів. які призвели до смертельної аварії, і до притягнення до відповідальності офіцерів, безпосередньо та опосередковано відповідальних за цю аварію, у тому числі до кримінальної та дисциплінарної відповідальності, Суд робить висновок про те, що розслідування у даній справі відповідало вимозі належності для цілей статті 2 Конвенції.
(iv)  Оперативність, доступ до матеріалів та інші процесуальні аспекти розслідування
149.  Суд також вважає, що розслідування було достатньо оперативним. Зокрема, кримінальне розслідування та розслідування з боку спеціально створеної міждисциплінарної урядової комісії розпочалися у день, коли аварія відбулася. Спеціальна комісія видала свій звіт через декілька місяців після аварії (див. пункт 13). Кримінальне розслідування призвело до остаточного засудження двох пілотів, офіцерів підтримки на землі та начальника служби безпеки 14-го корпусу 2 березня 2006 року, після того, як справу розглянули суди на двох рівнях юрисдикції. Суд над чотирма високопосадовими офіцерами Військово-Повітряних Сил закінчився 22 жовтня 2008 року, після того, як їх справу також розглянули суди двох інстанцій. Беручи до уваги фактичну складність проваджень та низку залучених учасників, у тому числі кількасот постраждалих, Суд вважає, що розслідування не порушило вимогу оперативності для цілей статті 2.
150.  Суд також зазначає, що заявниці були визнані постраждалими та цивільними позивачами у кримінальних провадженнях, що дало їм доступ до численних матеріалів справи та дало можливість подавати процесуальні запити особисто або за допомогою адвоката. Ніщо з доводів заявниць не вказує на те, що вони були позбавлені можливості приймати свідому участь у провадженнях або що існували процесуальні порушення, які б висунули питання відповідно до Конвенції.
(v)  Загальний висновок стосовно процесуального аспекту статті 2
151.  У цілому Суд робить висновок про те, що розслідування у даній справі було достатньо незалежним, належним та оперативним, і що заявниці мали необхідний доступ до проваджень. Звідси випливає, що в даній справі держава виконала своє процесуальне зобов’язання відповідно до статті 2.
152.  Відповідно, не було порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.
(c)  Загальні висновки стосовно матеріального аспекту статті 2
153.  У світлі своїх висновків у пункті 152 вище Суд робить висновок про те, що заперечення Уряду про втрату статусу постраждалих по відношенню до скарги заявниць відповідно до матеріального аспекту статті 2 повинно бути прийняте, оскільки відповідні питання були достатнім чином розглянуті на національному рівні.
154.  Відповідно, Суд не вбачає порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті.
II.  СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
155.  Заявниці також скаржилися на те, що кримінальні провадження стосовно їх вимог щодо відшкодування шкоди, поданих у рамках кримінальних проваджень проти офіцерів, були несправедливими. Зокрема, військові суди не були достатньо незалежними від Міністерства оборони та військових органів влади, і діяли в інтересах цих органів. Окрім цього, провадження також були занадто тривалими.
156.  Заявниці посилалися на статтю 6 § 1 Конвенцію у зв’язку з цими скаргами, відповідна частина якої передбачає:
“1.  Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...”
157.  Суд зауважує, що Уряд не заперечував проти застосовності статті 6 у її цивільному аспекті до відповідних кримінальних проваджень. Він також нагадує, що заявниці подали цивільні позови в рамках кримінального розслідування та здійснили своє право на відшкодування шкоди, заподіяної загибеллю їх родичів. Оскільки ці кримінальні провадження були рішучими для їх «цивільних прав» вони потрапили до сфери застосування статті 6 § 1 Конвенції (див. Perez v. France [GC], № 47287/99, §§ 62-66 та 74-75, ECHR 2004‑I і в якості нещзодавнього, Alexandrescu and Others v. Romania, №№ 56842/08 та 7 інших, § 22, 24 листопада 2015).
A.  Незалежність та неупередженість судів
158.  Уряд стверджував, що військові суди були достатньо незалежними та неупередженими, і що у цьому відношенні не було порушення прав заявників. За словами Уряду, національне законодавство містило достатні гарантії незалежності військових судів. Зокрема, суддів військових судів, як і цивільних суддів, уперше призначав на їх посади президент України на п’ятирічний строк і після успішного закінчення строку Верховна Рада обирала їх на постійну посаду. Просування, дисциплінування та усунення з посади суддів військового суду регулювалися тим же законом, який був застосовним до цивільних суддів. Фінансування військових судів регулювалося Державною судовою адміністрацією у співпраці з Міністерством оборони, з окремого рядку Державного бюджету, призначеного для фінансування військових судів, у той час як Верховний Суд, який діяв у якості апеляційного суду в даній справі, був повністю незалежним від виконавчої влади при контролюванні власного бюджету. Заявниці також не надали ніяких доказів суб’єктивної упередженості з боку будь-яких суддів.
159.  Заявниці не погодилися. Вони стверджували, що судді військового суду, будучи військовослужбовцями, не могли бути незалежними та неупередженими, і насправді діяли в інтересах Збройних Сил та Міністерства оборони. Зокрема, вони виправдали високопосадових офіцерів, звільнивши їх від кримінальної відповідальності за недоліки при організації авіашоу.
160.  Суд бажає зауважити з самого початку, що право на справедливий суд, ключовою складовою частиною якого є право на розгляд справи у незалежному суді, займає важливе місце у демократичному суспільстві (лив., зокрема, Miroshnik v. Ukraine, № 75804/01, § 61, 27 листопада 2008). Для встановлення того, чи міг суд вважатися «незалежним», слід узяти до уваги, зокрема, характер призначення його членів та їх посади, існування гарантій проти зовнішнього тиску, а також питання того, чи має відповідний орган видимість незалежності. Стосовно цього на кону буде впевненість, якою такі суди повинні надихати громадськість у демократичному суспільстві, та, понад усе, у сторонах проваджень. При прийнятті рішення щодо того, чи існують законні підстави для хвилювань про те, що конкретний суд не був незалежним або неупередженим, позиція сторони у провадженні є важливою, але не рішучою. Рішучим є те, чи можуть сумніви сторони бути об’єктивно виправданими (див., з необхідними змінами, Incal v. Turkey, рішення від 9 червня 1998, Reports 1998-IV, стор. 1572-73, § 71; Cooper v. the United Kingdom [GC], № 48843/99, § 104, ECHR 2003-XII; та Miroshnik, цит. вище, § 61).
161.  Повертаючись до даної справи, Суд повторює, що відповідні провадження стосувалися визначення цивільних позовів заявниць проти Міністерства оборони. Ці позови розглянув Центральний регіональний військовий апеляційний суд у першій інстанції та переглянула Військова колегія Верховного Суду водночас з визначенням кримінальних обвинувачень проти офіцерів, які обвинувачувалися у недбалості, що призвела до втрати життя родичів заявниць.
162.  У справі Miroshnik v. Ukraine, цит. вище, Суд визнав, що національні військові суди не були незалежними при визначенні цивільного позову, поданого проти Міністерства оборони у провадженнях, які стосувалися стверджуваного незаконного звільнення військовослужбовця. Суд ґрунтував відповідні висновки, зокрема, на національних статутних положеннях, згідно з якими суддями військового суду були військовослужбовці на службі у Збройних Силах під контролем Міністерства оборони. Крім цього, застосовне право на той час виділяло Міністерству оборони низку завдань, які стосувалися керування судами та надання суддям житла (див. Miroshnik, цит. вище, пункти 63-64).
163.  Оскільки був прийнятий новий закон про судоустрій, до початку проваджень у даній справі, цінність цих висновків є обмеженою при розгляді скарги заявниць. Зокрема, хоча відповідно до нового законодавства військові судді залишалися військовослужбовцями, Міністерство оборони втратило практично усі свої попередні функції керування судами, які перейшли до нової Державної судової адміністрації та адміністративного персоналу Верховного Суду. Окрім цього, на відміну від рішення Miroshnik, яке стосувалося суто цивільного спору, ці позови заявниць були подані у зовсім іншому контексті. Зокрема, вони були тісно пов’язані з визначенням кримінальних обвинувачень стосовно порушень службових обов’язків, які ставилися у вину кільком офіцерам.
164.  Суд зазначає, що практика використання судів, які повністю або частково складалися з військових, для суду членів збройних сил, глибоко закріплена у правових системах багатьох держав-учасниць (див., наприклад, Morris v. the United Kingdom, № 38784/97, § 59, ECHR 2002‑I). Відповідно до поточної юрисдикції Суду, на відміну від справ стосовно суду над цивільними особами (див., наприклад, Öcalan v. Turkey [GC], № 46221/99, § 113, ECHR 2005‑IV, та Maszni v. Romania, № 59892/00, §§ 53-60, 21 вересня 2006), ніщо з положень статті 6 Конвенції, у принципі, не може виключити визначення військовими судами кримінальних обвинувачень проти військовослужбовців (див., наприклад, Cooper, цит. вище, § 110, та Mureşan v. Romania (dec.), № 37702/06 § 19, 16 грудня 2014).
165.  У міжнародному праві в області прав людини існує тенденція закликати держави діяти з обережністю при використанні військових судів та, зокрема, виключити з їх юрисдикції визначення обвинувачень стосовно тяжких порушень прав людини, таких, як позасудові страти, насильницькі зникнення та катування (див. пункти 106-108 вище). Однак, відповідні провадження, на думку Суду, не можуть розглядатися так само, як вищезгадані провадження стосовно тяжких порушень прав людини, які не можуть охоплюватися звичайними військовими повноваженнями. Зокрема, дана справа стосувалася аварії, яка призвела до дуже тяжкої, але неумисної шкоди. Відповідні військовослужбовці були обвинувачені у халатному виконанні своїх обов’язків, спір щодо обсягу якого повинні були вирішити суди. Тому кримінальний аспект даних проваджень був дуже тісно пов’язаний з військовою службою відповідачів. За цих обставин Суд вважає, що передання кримінальних обвинувачень і, беручи до уваги національну правову традицію, пов’язані цивільні позови до військового суду для їх одночасного розгляду, не є несумісними з Конвенцією. Однак, Суд розгляне склад відповідних військових судів та розгляне статутні та практичні гарантії, які дозволяють їм діяти незалежно та неупереджено при розгляді цих позовів (див., з необхідними змінами, Yavuz v. Turkey (dec.), № 29870/96, 25 May 2000, та Tanışma v. Turkey, № 32219/05, §§‑ 81‑84, 17 листопада 2015).
166.  Суд повторює, що у своїх попередніх справах, які стосувалися визначення незалежності військовослужбовців, які займалися здійсненням правосуддя він брав до уваги кількість складових елементів, які визначали їх статус, та характер праці військових судів. До цих елементів входили: якість порядку, відповідно до якого працювали військові суди, зокрема в тому, що стосувалося конфіденційності прийняття рішень та доступності перегляду з боку звичайного суду, якість підготовки для офіцерів, залучених до прийняття рішень у справах; характер їх призначення, просування та дисциплінування (зокрема, чи продовжували ці офіцери підлягати армійським звітам, та чи могли ці звіти оцінити якість прийняття ними судових рішень), та інші елементи (див., наприклад, Maszni, цит. вище, § 55; Bucur and Toma v. Romania, № 40238/02, § 140, 8 січня 2013; та Mureşan, цит. вище, §§ 20-22).
167.  Повертаючись до обставин даної справи, Суд повторює, що головний аргумент заявниць стосовно відсутності незалежності військових судів стосувався того факту, що військові судді були військовослужбовцями в офіцерському званні (див. застосовні положення національного права у пунктах 78 та 99 вище). Відповідно до застосовного права, ці судді були кадрами Збройних Сил та підлеглими Міністерства оборони. Однак, при розгляді їх статусу на практиці Суд зауважує, що ніщо не свідчить, що вони доповідали про виконання своїх обов’язків будь-якій військовій посадовій особі. У дійсності, застосовне право явно забороняло військовим суддям виконувати будь-які обов’язки окрім розгляду справ. Критерії придатності на посаду військового судді (окрім військового офіцерського звання) та порядок їх призначення, просування, дисциплінування та усунення були аналогічними таким само порядкам для їх цивільних колег. Ніщо з відповідних правових рамок або доводів заявниць не свідчить, що Міністерство оборони або будь-які кар’єрні військові офіцери були залучені до цих проваджень.
168.  Суд також зазначає, що відповідно до застосовного права, військові суди були включені до системи звичайних судів загальної юрисдикції. Вони діяли відповідно до тих же порядків, як і звичайні суди при визначенні кримінальних справ. Ці порядки передбачали для заявників ті ж можливості для участі у провадженнях, які б надавалися їм у цивільних судах (див. пункти 93 та 95 вище).
169.  Що стосується висновків суду та відповідальності судової адміністрації, Верховний Суд, до якого входила Військова колегія, був незалежним в цих питаннях. Головну відповідальність за керування військовими судами нижчих інстанцій несла Державна судова адміністрація. Хоча Міністерство оборони мало певні повноваження у цьому питанні, а також при забезпеченні певних вигод для суддів військових судів (див. пункти 98 та 99 вище), Суд вважає, що за відсутності будь-яких обґрунтованих аргументів на користь протилежного, таких обмежених повноважень недостатньо для того, щоб викликати сумніви стосовно неупередженості та незалежності суддів військових судів (див., з необхідними змінами, Baranova v. Russia, (dec.), № 72757/01 від 9 листопада 2004).
170.  Суд також зазначає, що в той мірі, в якій заявниці стверджували, що виправдання високопосадових офіцерів у «справі організаторів» указувало на упередженість суддів, вони не могли цитувати цей аргумент, оскільки не подавали цивільних позовів у рамках цих проваджень. За відсутністю будь-яких інших ознак того, що існували особливі відносини між відповідачами та суддями, які розглядали цивільні позови заявниць, або будь-яких інших обґрунтованих аргументів заявниць стосовно об’єктивної відсутності незалежності суддів або суб’єктивної упередженості, Суд вважає, що у нього не має підстави для висновку про те, що військові судді в даній справі не мали структурної незалежності або діяли в інтересах Збройних Сил або Міністерства Оборони при розгляді цивільних позовів заявниць.
171.  Беручи до уваги усі наведені вище міркування, Суд вважає, що скарга заявниць є явно необґрунтованою і тому повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
B.  Тривалість проваджень
1.  Період, який необхідно взяти до уваги
172.  Уряд стверджував, що тривалість проваджень у справі заявниць була розумною.
173.  Заявниці не погодилися.
174.  Суд зазначає, що заявниці почали «визначення» своїх «прав та обов’язків цивільного характеру» в розумінні статті 6 § 1 Конвенції шляхом подання своїх цивільних позовів 24 грудня 2002 року та 12 лютого 2003 року, відповідно. 23 червня 2005 року їх позови були частково задовільнені судом першої інстанції водночас з оголошенням вердикту у «справі виконавців». Це рішення набуло статусу остаточного 2 березня 2006 року, після того, як його переглянув Верховний Суд. Судячи з матеріалів справи, заявниці не подавали подальші цивільні позови в рамках «справи організаторів». 14 грудня 2006 року та 28 грудня 2012 суми, присуджені рішеннями другій та першій заявниці, відповідно, були сплачені їм. Беручи до уваги юриспруденцію Суду, яка встановлює, що виконавчі провадження є невід’ємною частиною проваджень для визначення цивільних прав (див., зокрема, Scordino v. Italy (№ 1) [GC], № 36813/97, § 197, ECHR 2006‑V та Sika v. Slovakia, № 2132/02, §§ 24-27, 13 червня 2006), період, який слід розглядати, закінчився у дні закінчення виконавчих проваджень.
175.  Відповідно, провадження тривали десять років по відношенню до першої заявниці та три роки й десять місяців по відношенню до другої заявниці.
2.  Скарга першої заявниці
(a)  Щодо прийнятності
176.  Суд вважає, що ця тривалість викликає питання відповідно до Конвенції, і не вбачає підстав для оголошення відповідної скарги неприйнятною. Тому Суд проголошує її прийнятною.
(b)  Щодо суті
177.  Суд повторює, що обґрунтованість тривалості проваджень необхідно оцінювати у світлі обставин справи та з посиланням на наступні критерії: складність справи, поводження заявника та відповідних органів влади і те, що знаходиться на карті для заявника у спорі (див., серед багатьох інших, Frydlender v. France [GC], № 30979/96, § 43, ECHR 2000-VII).
178.  Суд зазначає, що затримка у відповідних провадженнях була переважно результатом невиконання остаточного рішення, винесеного на користь першої заявниці. Уряд не надав ніякого пояснення для цієї затримки.
179.  Суд часто визнавав порушення статті 6 § 1 Конвенції у справах, які висували питання, аналогічні питанням у даній справі (див., серед багатьох інших, Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, № 40450/04, §§ 54-58, 15 жовтня 2009). Розглянувши усі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав ніякого факту або аргументу, здатного переконати його досягти іншого висновку в даній справі.
180.  Відповідно, мало місце порушення статті 6 § 1 у зв’язку з тривалістю проваджень по відношенню до першої заявниці.
3.  Скарга другої заявниці
181.  На думку Суду, беручи до уваги характер проваджень, період тривалістю три роки та десять місяців, протягом яких позови другої заявниці розглядалися судами на двох рівнях юрисдикції, та сплачену суму, присуджену за рішенням, цей період був не настільки тривалим, щоб розкрити існування порушення статті 6 § 1 Конвенції. Тому скарга другої заявниці повинна бути відхилена як явно необґрунтована, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
182.  Заявниці також скаржилися на те, що не мали ефективних засобів правового захисту, які б дозволили їм прискорити вирішення їх цивільних позовів. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції у цьому відношенні, яка передбачає:
“ Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
183.  Уряд стверджував, що ця скарга була явно необгрунтованою.
184.  Заявниці не погодилися.
A.  Перша заявниця
185.  Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою відповідно до статті 6 § 1 про тривалість проваджень, розглянутою вище. Він не вбачає підстав проголошувати її неприйнятною. Тому Суд повинен проголосити її прийнятною.
186.  Суд повторює, що стаття 13 гарантує ефективний засіб правового захисту в національному органі влади стосовно стверджуваного порушення вимоги статті 6 § 1 щодо розгляду справи упродовж розумного строку (див. Kudła v. Poland [GC], № 30210/96, § 156, ECHR 2000-XI).
187.  Суд зазначає, що вже визнавав порушення статті 13 Конвенції у справах, які висували питання, аналогічні питанням у даній заяві (див., серед багатьох інших, Yuriy Nikolayevich Ivanov, цит. вище, §§ 66-70). Суд не вбачає підстав для відхилення від свого прецедентного права у даній справі.
188.  Відповідно, мало місце порушення статті 13 Конвенції.
B.  Друга заявниця
189.  Суд повторює, що він визнав, що друга заявниця не висунула аргументоване твердження відповідно до статті 6 Конвенції по відношенню до тривалості проваджень. Тому гарантії статті 13 не застосовуються до її скарги (див., з необхідними змінами, Vergelskyy v. Ukraine, № 19312/06, § 124, 12 березня 2009).
190.  Тому ця частина заяви є неприйнятною та повинна бути відхилена відповідно до вимог статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
IV.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
191.  Заявниці також скаржилися на те, що емоційна травма, яку вони зазнали у зв’язку з аварією та байдужістю органів державної влади до їх втрати та горя, яка проявлялася, зокрема, у відмові органів влади організувати мирне врегулювання з постраждалими, вказували на порушення статті 3 Конвенції. Вони також скаржилися відповідно до статей 6 та 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 на те, що сума відшкодування за смерті їх родичів була однією десятою від суми відшкодування, яку держава сплатила кожному постраждалому від аварії авіалайнера ТУ-154M 4 жовтня 2001 року.
192.  Розглянувши ці скарги у світлі усіх матеріалів у своєму розпорядженні, Суд вважає, що в той мірі, в якій оскаржувані питання знаходяться у межах його компетенції, вони не розкривають існування будь-якого порушення прав та свобод, закріплених у положеннях Конвенції, на які посилалися заявниці.
193.  Звідси випливає, що ця частина заяви повинна бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
194.  Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A.  Відшкодування шкоди
195.  Заявниці вимагали сплатити їм 2,000 євро (EUR) кожній в якості відшкодування медичних витрат, які, за їх словами, були пов’язані з погіршенням стану їх здоров’я після загибелі їх родичів та затримок у сплати сум відшкодування. Зокрема, перша заявниця вимагала сплатити їй еквівалент у євро 3,865.32 гривень, які нібито були боргом відповідно до рішення від 23 червня 2005 року. Друга заявниця вимагала сплатити їй 7,786.27 євро, які, за її словами, були еквівалентом боргу Міністерства оборони відповідно до рішення від 19 квітня 2006 року (див. пункт 65 вище).
196.  Заявниці також вимагали відшкодувати їм моральну шкоду у сумі 37,643.81 євро та 141,418.83 євро першій та другій заявниці, відповідно.
197.  Уряд стверджував, що сума, присуджена першій заявниці у рішенні від 23 червня 2005 року, була сплачена у повному обсязі 28 грудня 2012 року. Уряд також стверджував, що решта вимог заявниць стосовно відшкодування матеріальної та моральної шкоди була повністю необґрунтованою.
198.  Суд зазначає, що відповідно до представлених Урядом документів, сума, присуджена першій заявниці у рішенні від 23 червня 2005 року, була повністю сплачена їй (див. пункт 64 вище). Перша заявниця не надала ніяких доказів, які могли б викликати сумніви щодо точності цих документів. Тому ця частина її вимоги повинна бути відхилена як необґрунтована.
199.  Що стосується решти вимог стосовно відшкодування матеріальної шкоди, Суд нагадує, що він визнав порушення статей 6 та 13 Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішення на користь першої заявниці та відсутність засобу правового захисту у цьому відношенні. Він не вбачає ніякого причино-наслідкового зв’язку між наведеними вище сумами відшкодування матеріальної шкоди та виявленими порушеннями.
200.  З іншого боку, приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує першій заявниці 3,600 євро в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку з виявленими порушеннями.
B.  Відшкодування судових витрат
201.  Заявниці вимагали сплатити їм 1,661 євро в якості виплати юридичних гонорарів за їх представлення паном K. у національних провадженнях та 10% від присудженої загальної суми, присудженої в якості відшкодування моральної шкоди, в якості плати за їх представлення у Суді. Вони надали копію «акта надання та приймання послуг» від 13 березня 2006 року, підписаного першою заявницею та паном K., в якому перша заявниця свідчила, що буда задоволена послугами пана К. у зв’язку з представленням її інтересів у національних кримінальних провадженнях. Що стосується проваджень стосовно Конвенції, заявниці надали копії контрактів, датованих 2 червня 2012 року, згідно з якими вони зобов’язувалися сплатити 10% від суми відшкодування шкоди в якості гонорару пану Гудимі та його колезі, пані Хилюк. У випадку, якщо Суд нічого не присудить, вони зобов’язалися сплатити 500 гривень плюс податок.
202.  Уряд стверджував, що надані документи не були виправданням того, що ці витрати дійсно відбулися та були необхідними у зв’язку з провадженнями на національному рівні або у Суді.
203.  Відповідно до прецедентного права Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише в тій мірі, в якій було доведено, що вони дійсно відбулися, були необхідними та розумними за обсягом. Беручи до уваги документи у своєму розпорядженні та наведені вище критерії, Суд вважає розумним присудити першій заявниці 360 євро в якості відшкодування юридичних гонорарів плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з неї у зв’язку з цією сумою.
C.  Пеня
204.  Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1.  Вирішує приєднати до розгляду по суті заперечення Уряду щодо статусу заявниць в якості постраждалих по відношенню до їх скарги відповідно до статті 2 Конвенції;

2.  Проголошує прийнятними скарги стосовно нездатності держави-відповідача захистити життя Сергія та Тетяни Міхно та провести ефективне розслідування стосовно обставин їх загибелі, а також скарги першої заявниці стосовно тривалості проваджень та відсутності ефективного засобу правового захисту щодо цієї скарги, а решту заяви неприйнятною;

3.  Постановляє, що не було порушення статті 2 Конвенції;

4.  Постановляє, що мало місце порушення статті 6 § 1 у тому, що стосується тривалості проваджень по відношенню до першої заявниці;

5.  Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів правового захисту по відношенню до скарги першої заявниці щодо тривалості проваджень;

6.  Постановляє, що
(a)  держава-відповідач повинна сплатити першій заявниці, протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати:
(i)  EUR 3,600 (три тисячі шістсот євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii)  EUR 360 (триста шістдесят євро плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з заявниці, в якості відшкодування юридичних гонорарів;
(b)  зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

7.  Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 1 вересня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Мілан Блашко Ангеліка Нюссбергер
Заступник секретаря Головуючий
Переклад Харківської правозахисної групи